Соломійко, ти що там, мовчиш? Я ж кажу, ми вже квитки купили, потяг у суботу о шостій ранку прибуває! Не забудь нас зустріти, а то самі розумієш ми з сумками, ще й Ганя з дітлахами, таксі зараз таке дороге, а в тебе машина велика усі помістимось, голос тітки Лесі гримів у слухавці, перекриваючи навіть шум води, яку Соломія спеціально включила, щоби набрати ванну.
Соломія застигла посеред своєї новенької квартири у Франківську, яка ще пахла фарбою і чистотою. Ключі вона отримала лише місяць тому. Двадцять років іпотеки, три роки найсуворішої економії, відмова навіть від улюбленої кави у кавярні, пів року ремонту, коли навчилась сама ґрунтувати стіни й обирати ламінат краще за будь-якого майстра. Це була її фортеця, її білий всесвіт, де кожна річ на своєму місці, жодної порошинки й жодної зайвої душі. Саме тут вона хотіла провести перші уїк-енди на самоті, смакуючи тишу та краєвид з панорамного вікна.
Тітко Лесю, почекайте, нарешті відповіла Соломія, виключаючи воду. Пішла на кухню, де на білому столі залишилась недопита чашка травяного чаю. Які квитки? Який потяг? Про що ви кажете? Я ж нікого не кликала.
Тиша на тому кінці була така густа, ніби її можна було порізати ножем. Потім тітка Леся глибоко вдихнула повітря Соломія навіть чула свистячий вдих перед бурею.
Що це значить “не кликала”? Соломія, ти що, з глузду зїхала? Ми ж маємо нагоду: у дядька Олеся день народження, сімдесят, він же у вашому місті живе! Вся родина збирається. Ми вирішили: навіщо переплачувати за готель, коли в нас є племінниця у шикарній квартирі! Мама твоя казала, ти купила трикімнатку, ремонт зробила… Тож, ми приїдемо: я, дядько Василь, Ганя з чоловіком і близнюки. Нас усього шестеро, потіснимось. Нам багато не треба кинеш матраци, ми люди невибагливі.
Соломія впала на високий барний стілець, відчуваючи, як у скронях починає гупати. Шестеро людей. Тітка Леся, яка храпить і любить всім командувати на чужій кухні. Дядько Василь, який випє зайвого і курить на балконі (а балкон сполучений з вітальнею, і там стоїть дорогий стілець). Ганя, двоюрідна сестра, щиро впевнена, що її близнюки-урагани можуть все: малювати на стінах, стрибати по дивану. І ще її чоловік Юрко, постійно похмурий, який миттю зїдає все, що бачить.
Тітко Лесю, твердо сказала Соломія, глянувши на свою ідеальну кухню кольору слонової кістки. Я не можу вас прийняти. Ремонт щойно закінчився, меблів ще не всю купила ночувати ніде! А ще у мене на ці вихідні робота, треба доробити звіт.
Та не вигадуй! обурилась тітка. Який ще звіт у вихідні? А щодо меблів ми й ковдри свої прихопимо. На підлозі поспимо, ми не для розкоші їдемо. Ти що, рідну тітку не пустиш під дах? Ми ж тебе малу гляділи! А я тобі, між іншим, ляльку з Польщі привезла на іменини!
Цей аргумент про ляльку Соломія чула завжди, коли тітці щось від неї треба було. Тоді та лялька була без однієї ноги, куплена на базарі, проте в родинних переказах стала омріяним скарбом.
Тітко Лесю, я все розумію, але ні. Квартира нова, я не готова до гостей, тим паче в такій кількості. Дядько Олесь живе на іншому кінці міста, вам все одно їхати півтори години через затори. Простіше зняти квартиру на кілька днів біля нього. Я допоможу знайти, скину оголошення.
Ти подивись на неї! тітка зірвалась на крик. Оголошення вона скине! Оце виросла у місті! Квартиру купила й корону надягла? Рідню забула? Якби не ми, ти б і на пальто не заробила!
Тітко Лесю, перебила Соломія холодно й твердо, я не забула, просто не можу вас прийняти. Так вирішила. Не беріть квитки, якщо сподіваєтесь переночувати в мене. Я не відкрию.
Вона натисла «відбій» ще до чергової порції докорів. Руки тремтіли. Соломія знала: це тільки початок. Зараз до справи візьметься важка артилерія.
І справді, через десять хвилин подзвонила мама.
Соломія, ти що, з глузду зїхала? без привітання. Леся мені дзвонила, сльози, тиск двісті, пє корвалол! Каже, ти її виставила!
Мамо, я не виставляла. Просто не хочу селити табір із шести людей у свою нову квартиру. Ти ж знаєш Ганиних дітей! Вони у бабусі минулого разу кота фарбою замалювали і телевізор розбили, а Ганя: То вони так світ пізнають. Я не хочу цього у своїй оселі.
Але це ж рідня! мама говорила тоном, ніби пояснювала прописні істини дитині. Терпи два дні! Постираєш потім ковдри, знімеш вази… Та Галя всім розповість, яка ти черства. Мені ж сором буде людям в очі дивитись!
Мамо, а мені не соромно! Чому я маю жертвувати всім: затишком, грошима, ремонтом, щоби тітка Леся зекономила дві тисячі гривень на готелі? В них є на подарунки й квитки, тож знайдеться й на житло.
Егоїстка ти, вся в батька, мама зітхнула важко. Той весь час про спокій думав. Залишишся одна зі своїми білими стінами, ніхто тобі й склянки води не подасть!
Краще я сама собі наллю, ніж буду потім мити квартиру від родинної любові, буркнула Соломія й вимкнула телефон.
Увесь тиждень жила, як на голках. Родичі притихли. Тітка не дзвонила, від Гані теж не було слів чи повідомлень. Навіть виникла надія, що до них дійшло і знімуть квартиру, або передумають їхати. Вона була впевнена: сказала своє ні чітко й остаточно.
Субота почалась ідеально. Соломія виспалась, зварила каву, накинула улюблений шовковий халат і вийшла у вітальню. Сонце заливало кімнату, мерехтіло на вазі зі скла. Тиша, спокій, казка. Вона задумала цілий день читати, замовити собі ролів, ввечері поніжитися у ванні з піною.
Звонок у домофон пролунав о девятій. Гострий, наполегливий.
Соломія аж каву мало не розлила на бежевий килимок. Серце впало кудись у пяти. Вона підійшла до домофона і вже знала, кого побачить. На екрані рідня з сумками, тітка Леся червона, дядько Василь у кепці, й діти вже натискають на всі кнопки.
Соломійко, відкривай! Сюрприз! гукає тітка просто в камеру. Ми з вокзалу, спекотно, впустиш бодай води попити!
Соломія вперлась спиною в стіну. Вони таки приїхали. Відмову проігнорували. Давній родинний прийомдоперти поставленим фактом: ти не насмілишся не впустити.
Вона глибоко вдихнула, порахувала до пяти і натиснула відповісти.
Я ж просила не їхати до мене.
Та годі вже дурити! махнула тітка, як на муху. Побурчала і годі. Ми ж свої! Відкривай, у Гані діти в туалет хочуть, а витримувати більше нема сили. Не вовки ж ми, під твоїми дверима стояти!
У сусідньому будинку є кафе, там туалет вільний, спокійно мовила Соломія. Я не відкрию.
Ти що, серйозно? Ми ж з сумками, рідня твоя! Мати все знає! Якщо не відкриєш зчиню на цілий дім гамір!
Можете здіймати, відповіла Соломія. Я вас попереджала. Адреси готелів я скинула смс. До побачення.
Вимкнула домофон.
Через хвилину пролунав дзвінок у двері. Очевидно, сусіди відкрили підїзд. Серце похололо: це вже не двір це прямо під дверима.
Дзвінок не вщухав. А потім почали грюкати кулаками.
Соломіє! Відкрий двері, совісті в тебе нема! волала Ганя. В мене діти з ніг падають! Ти що, зовсім того?
Відкривай, паразитко! басом долучився дядько Василь. Ми ж тобі сало везли, огірки!
Соломія стояла посеред коридору, обійнявши себе руками. Було і страшно, і соромно, і прикро. Хотілося відкрити, лише б цей цирк припинився. А що подумають сусіди? зрадницька думка майнула у голові. Але вона глянула на своє світле підлогове покриття, уявила, як шість людей у брудному взутті зараз усе витопчуть, сумки пооббивають стіни, і потім тиждень буде вивітрювати дух родини.
Ні.
Вона підійшла до дверей і чітко сказала:
Викликаю поліцію. Якщо не підете, напишу заяву про хуліганство та несанкціоноване вторгнення.
На хвилину тиша.
Донько, ти мене в могилу заженеш! завила тітка Леся. Поліцію на тітку! Щоб тобі лихо
Я рахую до трьох, сказала Соломія, дістаючи телефон. Раз.
Мам, вона справжня дурепа, йдемо звідси, почувся переляканий голос Гані. Вона справді поліцію кличе, ще й осоромить.
Два.
Та йди ти! рявкнув дядько Василь, і по звуку вдарив ногою по дверях. Задихнись у своїй квартирі! Щоб ти тут і згнила!
Три.
За дверима часом гамір, ревіння малих, гупання сумок.
Йдемо, шепоче тітка Леся. Ноги моєї тут не буде! Всім розкажу, який звір тут живе!
Сходи відлунювали їхнім крокам, затихаючи. Соломія стояла, чекаючи тишини. Лише тепер відчула трясе її й руки дрібно дрижать.
Вона сіла прямо на підлогу, притулившися до стіни, і закрила обличчя руками. Сльози котились не через родичів, а через стрес. Вона витримала. Вона відстояла свою територію.
У вітальні знову дзвонив телефон. На екрані десятки пропущених мама, ти Лєся, невідомі номери (родичі). Соломія вимкнула телефон зовсім.
У кухні налила собі склянку води й випила залпом. Внизу, під вікном, побачила, як родина сідає у таксі, розмахуючи руками й кидаючи погляди на її вікна.
Пригадалась одна історія. П’ять років тому, ще студенткою, Соломія вперше приїхала до Львова на практику, та жила тоді тітка Леся. Стипендія мізерна, гуртожитку не дали, грошей на оренду не вистачало. Просилася до тітки пережити тиждень Ой, Соломійко, у нас ремонт, пилюка, місця нема, Ганя хлопця привела, соромитись будете. Дивись сама. Три доби на вокзалі, з рюкзаком у кутку. А тепер ти ж рідна.
Ну вже ні, сказала сама до себе тепер не цій житті.
Ввімкнула спокійну музику, заварила нову каву і сіла у крісло. День був зіпсований, але квартира залишилась неушкодженою.
Ввечері, коли всё ж таки включила телефон посипалися повідомлення.
Ти нам більше не племінниця! крокодиляча тітка.
Як ти могла так із мамою? вже Ганя.
Соромно, що я тебе народила, найгірше, від мами.
Соломія довго дивилася на ті слова. Хотіла щось відповісти, нагадати про вокзал, рівне ставлення, про своє право на власний простір. Та зрозуміла: це марно. Для них вона ресурс, який раптово зламався.
Вона написала мамі коротко: Мамо, я тебе люблю. Але я доросла людина і живу у своєму домі за своїми правилами. Якщо колись захочеш приїхати сама, попередь буду рада. Але маніпулювати мною не треба. Тітка Леся свого часу виставила мене у чужому місті. Я лиш вернула борг.
Відповіді не було.
Минув тиждень. Життя текло ідеально. Сусіди у підїзді дивились з цікавістю, але мовчали. Лише молода мама з песиком у ліфті підморгнула: З новосіллям! Гарні у вас двері, міцні.
Місяць потому подзвонила мама сухо, але без претензій. Запитала про роботу, чи встигає платити по кредиту. Про тітку жодного слова. І Соломія не згадувала.
З ріднею стосунки застигли. На родинні свята не кликали, у спільному чаті вайбера видалили. Але Соломія відчула: їй аж легше. Не треба купувати непотрібні подарунки дітям родичів, слухати коли вже заміж та витримувати розпити про зарплату.
Пів року минуло. Вечір перед Новим роком. У двері дзвонили. Соломія глянула у вічко Ганя. Самотня, заплакана.
Відчинила.
Привіт, прошепотіла Ганя. Можна зайти?
Соломія трохи помовчала, але відступила з проходу.
Заходь. Черевики залиш на килимку.
Сіли на кухні.
Я від Юрка пішла, вибухнула Ганя й розплакалась. Він пити став, руку підіймав. Дітей до мами відвезла, а сама… Мені нікуди йти. Мама дорікає, каже, сама винна. Тітка Леся взагалі терпи. А я не можу.
Соломійко, пустиш переночувати? Хоч на кілька днів. Я собі кімнату знайду, зїду. Буду тихенько, на матраці.
Соломія згадала її перекошене колись обличчя у домофоні совісті у тебе нема!… Та перед нею була просто нещасна людина. І вона раптом відчула: тоді це було нахабне дай, зараз справжня потреба у підтримці.
На матраці не треба диван розкладний у залі.
Ганя не вірила вухам.
Ти пускаєш? Після всього?
Так. Але з умовами, Соломія поставила чайник. Перше: без дітей тут. Друге максимум тиждень. Допоможу знайти житло. І третє: жодних порад про моє життя й ніяких балачок з тіткою Лесею. Дізнаюсь одразу йдеш.
Дякую, ледь чутно сказала Ганя. Пробач, Соломійко… Ми справді заздрили. Ти змогла, купила свою квартиру, живеш, як хочеш… А ми всі застрягли…
Заздрість недобрий радник, сказала Соломія. Вона тільки руйнує.
Ганя жила у неї п’ять днів. Тихо, акуратно, не турбуючи зайвий раз. Потім знайшла кімнату і переїхала.
Це стало поворотним моментом: Ганя подала на розлучення, стала на роботу, обрала власний шлях. Сестри почали інколи зустрічатися, ходити в кіно разом.
А тітка Леся не пробачила. Але Соломії стало байдуже. Вона сіла ввечері з книжкою і келихом вина, поглянула на міські вогники й усміхнулась. Мій дім моя фортеця не просто слова. Це право вибору: кого до себе впускати, а кого ні.
І головне щастя та спокій у своєму домі не купити за родинні образи чи примус. Його треба берегти навіть якщо для цього потрібно зручно й міцно зачинити свої двері.
