**Родичі прийшли — і залишились**
Олена Миколаївна щойно дістала з духовки яблучний пиріг, коли у двері подзвонили. Вона глянула на годинник — пів на десяту ранку. Занадто рано для гостей.
— Іду, іду! — гукнула вона, витираючи руки об фартух і прямувавши до входу.
На порозі стояли Ганна з чоловіком Василем, обвішані сумками та валізами. Двоюрідна сестра виглядала зім’ятою й втомленою, а її чоловік невдоволено насуплювався.
— Оленочко, рідненька! — защебетала Ганна, кидаючись у обійми. — Ми до тебе! Ти ж не відмовиш рідній крові?
— Ганнусю? — Олена Миколаївна розгублено дивилася на гостей. — Що трапилося? Звідки ви?
— Із Дніпра приїхали, — буркнув Василь, тягнучи до передпокою величезну валізу. — Довго їхали, прокляті пробки.
— Заходьте, заходьте, — закрутилася Олена Миколаївна. — Роздягайтеся. Тільки я не розумію… Ви ж не попереджали.
Ганна скинула з себе куртку і повісила на гачок.
— Оленочко, розумієш, у нас така ситуація склалася. Василь з роботи звільнився, грошей зовсім немає. А тут ще квартиру продати довелося.
— Як продати? — ахнула Олена Миколаївна.
— Та борги були, кредити, — махнув рукою Василь. — От і вирішили до тебе приїхати. Ти ж одна живеш у трикімнатній квартирі. Місця вистачить усім.
Олена Миколаївна стояла й моргала, не вірячи вухам. Ганна тим часом уже пройшла на кухню й принюхалася.
— Ой, як смачно пахне! Пиріг, так? А ми якраз голодні. Усю дорогу нічого не їли, економили.
— Сідайте за стіл, — розгублено запропонувала господиня. — Зараз чай поставлю.
Василь плюхнувся на стілець і оглянувся.
— Непогано у тебе тут, Олено. Ремонт свіжий, меблі пристойні. Видно, що самій живеться вільготно.
У його тоні пролунала якась докірливість, що кольнула Олену Миколаївну. Вона жила одна після смерті чоловіка вже вісім років, звикла до тиші й порядку. Працювала в бібліотеці, отримувала невелику зарплату, але вистачало на все необхідне.
— А де ваші речі? — спитала вона, наливаючи чай.
— Та ось же, у передпокої, — Ганна кивнула на валізи. — Василю, принеси усе в кімнату.
— В яку кімнату? — обережно поцікавилася Олена Миколаївна.
— Ну як у яку? У будь-яку вільну. У тебе ж три кімнати.
— Ганно, почекай. Давайте спочатку поговоримо. Я не розумію, на скільки ви приїхали?
Ганна і Василь переглянулися.
— Ну, поки справи наші не поліпшаться, — ухильно відповіла сестра. — Роботу знайдемо, на ноги встанемо.
— А це коли приблизно буде?
— Та хто ж знає? — Василь відрізав собі грубий шматок пирога. — Може, місяць, може, півроку. Залежить від обставин.
Олена Миколаївна відчула, як усередині все стискається. Вона розуміла, що відмовити родичам у скрутну хвилину невигідно, але думка про те, що в її спокійне життя увірвуться постійні сусіди, привела її в жах.
— Оленочко, ти ж не виженеш нас на вулицю? — Ганна схопила її за руку. — Ми ж родина. А в родині один одному допомагають.
— Звісно, не вижену, — зітхнула Олена Миколаївна. — Просто це так несподівано.
До вечора гості вже повністю освоїлися. Василь розвалився на дивані з пультом від телевізора й перемикав канали, голосно коментуючи те, що відбувалося на екрані. Ганна копошилася на кухні, перемиваючи весь посуд і переставляючи баночки з приправами.
— Оленочко, а в тебе тут порядок якийсь дивний, — помітила вона, витираючи тарілку. — Сіль поряд із чаєм стоїть, цукор у дальньому кутку. Я все по-нормальному розставила.
Олена Миколаївна з жахом дивилася на перестановку. Кожна річ у її домі мала своє місце, все було продумано й зручно. А тепер вона не могла знайти навіть звичайну банку з кавою.
— Ганно, навіщо ти все переставила? Мені було зручно.
— Та що ти, так ж неправильно було! Я в цих справах тямлю, у мене око наметоване.
— Гей, жінки! — гукнув із вітальні Василь. — А жрати коли будемо? Я вже зголоднів.
— Зараз, зараз, — закрутилася Ганна. — Оленочко, а що в тебе є на вечерю?
Олена Миколаївна відкрила холодильник. Там лежав шматочок ковбаси, трохи сиру та два яйця — її звичайна скромна вечеря на кілька днів.
— Трохи є, — нерішуче сказала вона.
— Ой, та це ж зовсім нічого! — скрикнула Ганна. — На трьох не вистачить. Василю, бери гроші, ідемо до магазину.
— Які гроші? — буркнув той. — У нас копійки залишилися на дорогу назад.
Усі подивилися на Олену Миколаївну. Вона зрозуміла натяк і дістала гаманець.
— Візьміть, скільки треба, — сказала вона, подаючи кілька купюр.
— Ой, дякуй, рідненька! — зраділа Ганна. — Ти справжня сестра! Ми тобі все повернемо, як тільки станемо на ноги.
У магазині Ганна
