Коли родичі прийшли — і залишились
Марія Іванівна якраз діставала з духовки яблучний пиріг, коли у двері подзвонили. Вона глянула на годинник — дев’ята ранку. Занадто рано для гостей.
— Іду, іду! — гукнула вона, витираючи руки об фартук і спрямовуючись до входу.
На порозі стояли Оксана з чоловіком Тарасом, обвішані сумками та валізами. Двоюрідна сестра виглядала змученою, а її чоловік похмуро насуплювався.
— Марійко, рідненька! — залепотіла Оксана, кидаючись в обійми. — Ми до тебе! Ти ж не відмовиш рідній крові?
— Оксанко? — Марія Іванівна розгублено дивилася на гостей. — Що трапилося? Звідки ви?
— З Харкова приїхали, — буркнув Тарас, тягнучи в передпокій величезну валізу. — Довго їхали, прокляті затори.
— Заходьте, заходьте, — засуєтилася Марія Іванівна. — Роздягайтеся. Тільки я не розумію… Ви ж не попередили.
Оксана скинула куртку і повісила на гачок.
— Марійко, розумієш, у нас така ситуація склалася. Тарас з роботи звільнився, грошей зовсім нема. А тут ще квартиру довелося продати.
— Як продати? — здивувалася Марія Іванівна.
— Та борги були, кредити, — махнув рукою Тарас. — От і вирішили до тебе приїхати. Ти ж сама живеш у трикімнатній квартирі. Місця вистачить усім.
Марія Іванівна стояла й моргала, не вірячи своїм вухам. Оксана тим часом уже пройшла на кухню й принюхалася.
— Ой, як смачно пахне! Пи
