Ти думаєте, що це все? До нас за два тижні до Великодня приїхали родичі моєї свекрухи, Тетяни Петрівни, і, схоже, збираються залишатися надовго.
Я, Оленка, вже не знаю, чи сміятися, чи плакати. Ці гості — справжній “сюрприз”, і, здається, вони вирішили перетворити наш дім на свій особистий готель. А Тетяна Петрівна замість того, щоб їх приборкати, тільки піддакує та годує пирогами. Не кажу вже про мого чоловіка, Дмитра, який робить вигляд, ніби це взагалі не його справа. Ось я й вирішила розповісти, адже мені цікаво, чия нервозність вибухне першою — моя чи їхня.
Все почалося з того, що одного ранку я прокинулася від галасу на кухні. Думаю, може, Дмитро хоче мене здивувати та готує сніданок? Ха, якби! Заходжу, а там ціла делегація: тітка Галина, її чоловік Василь і їхня донька Соломія — усі з якогось глухого містечка, де, судячи з їхніх розповідей, життя нудніше, ніж у нашій коморі. Вони приїхали “на Великдень”, але, мабуть, вирішили, що свято починається за два тижні. Тетяна Петрівна, сяючи, як писанка, вже метушилася біля плити, варила їм борщ. “Оленко, та це ж родина! — каже вона. — Треба зустріти як слід!” А я дивлюся на ці валізи в коридорі й розумію: це надолго.
Тітка Галина — жінка голосна, як ринок. Відразу ж почала розповідати, як у них у місті все дорого, а у нас — “київський рай”. При цьому одразу ж прийнялася оглядати наш дім. “Ой, Оленко, а чому у вас завіси такі запылені? А це що за плями на килимі?” — питає, а саме лізе в шафу, ніби перевіряє, як я білизну складаю. Я стиснула зуби й мовчала, але всередині вже клекотіла. Василь, її чоловік, виявився повною протилежністю — мовчазний, як стіна. Днями сидить у вітальні, дивиться телевізор і просить “переключити на рибальський канал”. А Соломія, їх двадцятирічна донька, взагалі живе в телефоні, але встигає з’їдати половину наших запасів. Я якось зайшла на кухню, а вона доїдає мій улюблений йогурт. “Ой, я думала, це спільне!” — каже. Спільне, авжеж, тільки не для тебе, Соломійко!
Тетяна Петрівна замість того, щоб натякнути родичам, що вже час і честь знати, тільки підливає оливи у вогонь. Щодня готує, мов на весілля: борщ, вареники, котлети, пироги. А родичі, звісно, у захваті. “Тетяно, ти ж наша годувальниця!” — лестощить тітка Галина, а саме вимагає додачі. Я пробувала поговорити зі свекрухою, мовляв, може, годі їх так пестити? А вона тільки руками розвела: “Оленко, як ти можеш? Це ж родина! Вони до нас раз на сто років приїжджають!” Ну так, і, схоже, збираються залишитися ще на сто.
Дмитро, мій чоловік, у цій ситуації — просто чемпіон з нейтралітету. Я йому кажу: “Діму, поговори з мамою, нехай скаже їм, що час додому”. А він: “Олю, потерпи, вони ж гості”. Гості?! Та у нас уже не дім, а гуртожиток! Я навіть у ванну тепер за розкладом ходжу, бо Соломія там годинами робить селфі. А учора тітка Галина запропонувала мені “допомогти з прибиранням” і так начистила мою улюблену пательню, що тепер на ній нічого не смажиться. “Я думала, так краще!” — каже. Краще, авжеж, для смітника.
Найсмішніше, що вони ще й плани будують. Тітка Галина вже заявила, що хоче залишитися до травневих свят, щоб “подивитися, як у нас тут шашлик готують”. Василь мріє з Дмитром на рибалку поїхати, а Соломія просить відвезти її до торгового центру, бо у них у місті “немає нормального одягу”. Я сиджу й думаю: а коли вони взагалі поїдуть? І головне — як мені дожити до того дня без нервів?
Я вже почала вигадувати плани, як їх відправляти. Може, сказати, що у нас ремонт починається? Чи що ми їдемо у відпустку? Але Тетяна Петрівна, схоже, тільки рада цьому нашестю. Учора вона взагалі запропонувала зробити великий великодній обід і запросити ще сусідів. “Нехай усі бачать, яка у нас дружня сім’я!” — каже. Дружня, авжеж, тільки я вже почуваюся чужою у власному домі.
Єдине, що мене рятує, — це гумор. Ввечері, коли всі лягають, я наливаю собі чаю й уявляю, як пишу книгу під назвою “Як пережити навал родичів”. Там будуть розділи про те, як ховати їжу, як посміхатися, коли хочеться кричати, і як не вбити свекруху за її гостинність. А якщо серйозно — я розумію, що це тимчасово. Вони поїдуть, і наш дім знову стане нашим. А поки що я просто рахую дні до Великодня й молюся, щоб тітка Галина не вирішила залишитися до літа.
Цікаво, чи в когось були такі родичі? І як ви з ними справлялися? Бо я вже на межі, але здаватися не збираюся. Може, до Великодня я стану майстром дзен. Або принаймні навчуся ховати йогурти так, щоб Соломія їх не знаходила.
