Рідня з села приїхала у гостьовий десант на цілий тиждень, впятьох у нашу «однушку». Зустрічала їх я вся в зелену цятку «типу вітрянка».
Моє суботнє ранку розпочалося не з філіжанки кави, а з істеричного дзвінка. На екрані світилася тривожна надпис: «Тітка Окся (родичка)».
Яринко, готуйся! тітчин голос був такий прудкий, що годинник міг брати відпустку. Ми вже у дорозі, завтра зранку будемо в Києві у вас! Захотіли несподіванку зробити: столицю оглянути, ну і вас провідати. Ми ж таки свої!
Я сіла на ліжку, намагаючись осягнути почуте. Найбільше жаху в цій фразі викликало те загадкове «ми».
А хто це «ми», тітко Оксо? обережно питаю, водночас штурхаючи чоловіка під ковдрою, щоб він терміново прокидався.
Та як хто! Я, дядько Гриць, Тетянка з чоловіком і наш онук. Та не переживай, ми непримхливі нам аби переночувати, вдень же на екскурсії підемо!
Пятеро. Плюс ми з чоловіком. В нашій однокімнатній квартирі площею тридцять три квадратних метри, де вільної площі лише килимок у передпокої та вузенька стежка між диваном та телевізором.
Я мовчки вимкнула дзвінок і подивилась на чоловіка. В його очах чистісінький жах і мрія терміново покинути країну або хоча б «піти по хліб» на тиждень.
Сільська простота гірше злодія!
В памяті одразу воскрес їхній попередній «набіг» три роки тому. Тоді приїхали лише троє, але той тиждень досі мені мариться. Дядько Гриць курив на балконі й змахував попіл у мої вазони, мимрячи: «То ж добриво, чого ти». Тітка Окся вчила мене варити борщі, стоячи у моїй мікроскопічній кухні: «Ну хто ж так ріже? Дай сюди, покажу». Ми з чоловіком спали на надувному матраці, який до ранку ставав схожий на порожню бляшанку, і прокидалися майже на паркеті, поки гості царським жестом займали наш диван.
Тепер їх пятеро. Тетянка з чоловіком гомінкі та веселі, а їхній син Юрчик семирічне торнадо, для якого «не можна» це виклик.
Треба їм відмовити, суворо заявляє чоловік, втупившись у стелю.
А як? Вони вже у потязі. Сказати: «Розвертайтеся»? Ти ж тітку Оксю знаєш: буде про родинний звязок, як вона мене колись маленькою гляділа, про нашу «столичну випендрежність». А далі всеньке село буде перемивати кісточки, а мама знову дістане корвалол
Коли дипломатія це тільки в новинах
Сидимо на кухні, пємо каву й фантазуємо варіанти і один похмуріший за інший. Зняти їм житло не до шику: після ремонту авто бюджет хитається на чесному слові. Впустити їх і самим втекти до друзів фактично капітуляція, та й хто нас притулить на тиждень? Не відчиняти? Вони стукатимуть до останнього, поки не покличуть рятувальників.
І тут мене осяяло. Потрібна причина, проти якої не попреш. Така, щоб самі драпали.
Вітрянка, прошепотіла я.
Що? здивувався чоловік.
Вітряна віспа. Карантин. Для дорослих катастрофа: температура, ускладнення, шрами.
А якщо перехворіли?
Тітка Окся і дядько Гриць точно ні, мама розповідала. З Тетянкою неясно, але ризикувати чужим дитям не будуть.
Зелений стиль наш порятунок
До приїзду потяга лишалося чотири години. Переходимо в штурмовий режим підготовки. Дістаю старий флакон зеленки.
Маж щедро, наказую, підставляючи щоки. Лоб, підборіддя, шия, руки. Чим страшніше тим краще!
Чоловік ледь стримує сміх, тицяє мені плями. У дзеркалі на мене зирить персонаж із шкільної розмальовки. Для повноти образу старий халат, косинка, волосся растріпане.
А мені? запитує чоловік.
Ти контактний випадок. Прямий інкубатор. Ще страшніше.
Відпрацьовуємо легенду: я захворіла вчора, температура під сорок, лікар був, встановив жорсткий карантин і налякав мутацію вірусу.
«А може, на чай зайдемо?»
Дзвінок у двері рівно за графіком. За дверима гул сумок, дитячий голос Юрчика й підбадьорливі промови. Я стаю в позу «лебідь на останньому подиху», чоловік напіввідкриває двері, загороджуючи вхід.
Зятю, а чого не зустрічав? дядько Гриць вже норовив прошмигнути всередину.
Стійте! гримнув чоловік. У нас біда!
І тут я: чапаю тапочками, тримаючись за стіну, дихаю з натугою.
Доброго прохрипіла я. Вибачте, у мене вітрянка, тяжка форма. Лікар наказав заразно навіть через вентиляцію.
На сходах зависла гробова тиша. Пять пар очей впялися у мої порадувані зеленкою щоки.
Вітрянка?! Тетянка відступила на два кроки і обійняла Юрчика. У тридцять?!
Так імунітет простогнала я. Температура ускладнення
Я прямо бачила, як у тітки Оксі всередині бореться любов до безкоштовної ночівлі і страх за здоровя.
Грицю, ти хворів?
Та ніби ні дядько вже чвалав до ліфта.
І я не хворіла! завила Тетянка. Мамо, їдемо в готель!
А чоловік? підозріло прищурилася тітка Окся.
Я наступний, трагічно зітхнув чоловік. Поки разом спимо, питання часу!
Цього вистачило. Перспектива ділити «однушку» з заразною парочкою миттю відверезила гостей.
Одужуй там, пробурмотів дядько Гриць, тиснучи кнопку ліфта. Гостинці заберемо, у готелі згодяться.
Ліфт помчав униз, прихопивши сумки, банки і нашу головну проблему!
Як рукою зняло
Двері зачинилися і чоловік сповз по стіні, захлинаючись від сміху. Я подивилася на себе у дзеркало й теж розсміялася з усього серця.
Готель рідня знайшла миттю. Гроші, як виявилось, були просто навіщо витрачати свої, коли можна пожити за даром?
Через пару днів телефонує мама:
Яринко, що ти мовчиш? Тітка Окся казала, ти вже зелена і напівмертва!
Та вже одужую, мамо, радісно запевнила я. Оце медицина!
Правди не сказала. Нехай краще думають, що у мене слабкий імунітет, ніж дошкульний характер.
Зеленка відмилася, а вихідні ми з чоловіком провели у тиші, замовивши піцу, насолоджуючись кожним вільним сантиметром нашої маленької, але на той момент такої щасливої квартири.
