Родичі зявились саме тоді, коли я збудував будинок на березі Чорного моря.
Я народився в крихітному селі на Полтавщині. Мені двадцять два роки. Батько мій, Віктор Шевченко, і мати, Ганна Шевченко, покинули цей світ зовсім недавно, тому я без вагань залишив рідну землю. Поховання були скромними, адже майже ніхто з великої родини не прийшов, хоча у батьків було багато братів і сестер.
Коли церемонія скінчилася, усі родичі втікли у свої термінові справи. Хай їх бере Бог! Після похорону я зрозумів, що краще вирушити подалі, бо спогади були надто болючими.
У моїй рідній місцевості нічого не йшло. Ще в середній школі мене безжально використали однокласники, а після закінчення університету я став вічним «підлеглим» для керівників. Подумав, вирішив спробувати щастя в іншому світі, тому продав будинок батьків і вирушив на пошуки кращого життя до морського узбережжя. Там придбав крихітний клаптик землі, на якому збудував будинок площею сто пятдесят квадратних метрів.
Після завершення будівництва я сфотографував свій дім і розклав знімки в соціальних мережах. Під час будівлі я дзвонив до багатьох родичів, консультувався з ними, а вони лише заперечували, що нічого не знають. Ніхто не допоміг, навіть поради не поділився.
З приходом літа всі родичі почали дзвонити, мовби зявився новий місячний світанок, і просили дозволу залишитися в моєму будинку на час відпустки. Я міг погодитись, та чому саме?
Коли поховали батьків, родичі не встигли приїхати, а фінансово ніхто не підставив плече вони казали, що ледве зводять кінці з кінцями. А тепер їм захотілося відпочивати у мене, що, пробачте, не є дешевою ласкою.
Того літа я зрозумів, що у мене багато родини, усі мене люблять і дуже скучили. Навіть колишні однокласники почали писати, лестити, казати «ти супер», і просити про візит.
Мене дістала їхня дволикість. Я написав у мережі, що це моє «невинне обманювання» чи мрія як завгодно. Потім вклав фото старої хутора, сказав, що втратив усі гривні на будинку батьків і тому купив лише цю руїну, і попросив їх завітати, можливо, допомогти полагодити дім. Коли це зробив, родичі й друзі знову зникли. У них зявилися термінові справи, а виявилося, що всі вони бідні, мов церковні миші.
Тепер я думаю: чому люди так лицемірні, а світ такий жорстокий? Я лежу на сонці на пляжі, мрію про те, щоб розмістити ці знімки на своїй сторінці. Але вирішив не розмахувати червоною хусткою перед бикам, не провокуючи заздрість. Можливо, наступного року я опублікую фото справжнього будинку, щоб дізнатися, що твориться в моїй родині.
