Розлучення розчавило Олену, як бульдозер. Вона обожнювала чоловіка й не чекала від нього удару в спину. Але він зрадив — з її найкращою подругою. За один день вона втратила двох людей, яким відкривала серце. Віра у чоловіків розсипалась. Колись, чувши, що “усі зраджують”, вона відмахувалась: “Мій Богдан — не такий”. Тепер зрада спалила її зсередини, і вона поклялась більше нікому не довіряти.
Олена виховувала доньку Соломію. Колишній чоловік сумлінно платив аліменти, інколи бачився з дівчинкою, але не горів бажанням бути батьком. Олена змирилась: самотність до кінця днів. Вона навіть почала знаходити в цьому гірке задоволення — життя без чоловіка здавалось простішим. Але доля любить ламати плани.
На день народження колеги в невеликій кав’ярні у Чернігові Олена зустріла Тараса — брата іменинниці. Він тепер пережив розлучення, і, на її подив, його син Дмитро жив з ним, а не з матір’ю. Тарас пояснив: хлопець сам обрав батька, а колишня дружина, зайнята новим коханням, не заперечувала. Підліток їй був зайвим клопотом.
Той вечір пробудив у Олені давно забуте тепло. Ніби дівчинка, вона відчула тріпотіння, метеликів у животі — почуття, яке роками було чужим. Тарас теж не залишився байдужим. Обоє, поранені розлученнями, боялись нових емоцій, але іскра між ними розгорілась.
Тарас випросив у сестри номер Олени й, набравшись сміливості, зателефонував. Не називаючи це побаченням — слово здавалось дивним у їхньому віці — він запропонував зустрітись і поговорити. Вони пішли в затишну кав’ярню, просиділи до закриття, не помічаючи часу. Потім було ще одне побачення, і ще…
Одного разу Соломія залишилась у батька, і Олена запросила Тараса до себе. Після тієї ночі вони зрозуміли: розлучатись більше не хочуть. Їхнє кохання, ніжне й зріле, здавалось порятунком від минулого. Але був один камінь спотикання — діти.
У обох були підлітки. Дмитро, син Тараса, на рік старший за Соломію. Різні характери, інтереси, друзі. Спочатку Олена й Тарас просто зустрічались, іноді виходили з дітьми, але з болем бачили: Соломія й Дмитро не просто байдужі один до одного — вони ледве приховували неприязнь.
За півтора року Тарас не витримав. Він зробив Олені пропозицію. Він кохав її так сильно, що почувався хлопчиськом, але розумів: йому потрібна родина, справжня, не така, як з колишньою дружиною. Потаємні зустрічі й дзвінки його не влаштовували. Олена, приголомшена, погодилась. Їй теж хотілось засинати поруч із коханим, разом готувати сніданки, дивитись фільми ввечері.
Вони все обговорили. Жити в їхніх двокімнатних квартирах було неможливо — різнополі підлітки потребували окремих кімнат. Продавши квартири й додавши заощадження Тараса, вони купили просторий будинок у передмісті Чернігова. Залишалось найважче — сказати дітям.
Розмовляти вирішили окремо, щоб пом’якшити удар. “Я не хочу жити з Тарасом і його сином!” — обурилась Соломія. “Зустрічайтесь, як раніше! Навіщо вам весілля і цей будинок?” Олена розуміла доньку, її серце стискалось від жалю. Заради матері Соломії доведеться звикати до чужих людей. Але вона знала: через кілька років донька вилетить із гнізда, а що залишиться їй? Пустка? Навкруги було повно матерів, які пожертвували собою заради дітей, а потім вимагали того ж від них. Олена не хотіла такої долі. Впевнено, але м’яко вона сказала: “Рішення прийнято. Але я завжди тебе почую, і ти для мене — найголовніша”.
Соломія насупилась, але сперечатись не стала. Її батько, нещодавно одружений, дзвонив все рідше, і дівчинка почувалась покинутою. Після довгої розмови вона неохоче погодилась, повіривши, що мати не зрадить.
У Тараса розмова вийшла не легшою. “Чому я маю жити з якоюсь дівчиною та її матір’ю?” — буркнув Дмитро. “Тому що я кохаю Олену”, — спокійно відповів батько. “Тоді я поїду до мами!” — випалив син. “Будь ласка, — не піддався Тарас. — Але мені буде боляче, якщо ти втечеш у важкий момент. До речі, у мами ти тіснитимешся у однушці, а ми купуємо будинок. Я хотів поставити там футбольні ворота, щоб ми з тобою грали”. Дмитро, похмуро пробурчавши, здався. “Але не чекай, що я вважатиму Соломію сестрою”, — кинув він. “Я прошу лише поваги”, — відповів батько.
Соломія теж заявила, що Дмитро їй не потрібен і спілкуватись вона з ним не буде. Весілля відбулось тихо, у родинному колі. Діти сиділи в ресторані з кислими обличчями, усім виглядом показуючи, як їм огидна ця задумка.
Через тиждень родина переїхала у новий будинок. Кімнати дітей оформили за їхніми смаками — вони були такими ж різними, як і господарі. Соломія, ранкова пташка, прокидалась на світанку, блукала по будинку, поки всі спали. Дмитро, ніДмитро, сова, засиджувався за комп’ютером до пізна, а у вихідні спав аж до обіду.
