Родина, якої у мене ніколи не було
Соломія повернулася додому після важкого робочого дня й одразу відчула — у квартирі гості. Повітря пахло чужим парфумом, із кухні добігали тихі голоси та гудіння телевізора. Вона глибоко зітхнула — знову свекруха. Ганна Михайлівна. Завжди з’являлася без попередження, ніби це її власне помешкання. Соломія зняла пальто, роззулася й вже хотіла зайти до кухні, коли раптом почула своє ім’я. Завмерла. Голос свекруги був різким, майже злим:
— Олександре, подумай, хто в тебе поруч. Вона… не твоєї ліги. Це ж і так очевидно…
Соломія не рухалася, рука стиснула дверну ручку. У грудях все стислося. Ганна Михайлівна говорила про неї. Обговорювала з сином — розбирала по кісточках, ніби неміцну картоплю на ринку. А Олександр… мовчав. Не заступився.
Соломія слухала й згадувала: колись їй здавалося, що його родина — справжній подарунок долі. Лагідні, щирі, теплі. Не так, як її рідні. Там за кожним святковим столом — образи, плітки, підступні жарти, де за посмішкою ховається отрута. Допомоги не чекай. Лише розмови про те, хто кому скільки винний.
Вона виросла в родині, де не вміли підтримувати. Де матір із хитренькою усмішкою казала: «Просить допомогти з ремонтом? Скажи дякую, що не вимагає ще й вікна безкоштовно поміняти». Де на прохання посидіти з маленькою Соломією сестра завжди раптом «хворіла».
Коли вона потрапила в родину Олександра, їй здавалося, що вони грають виставу. Занадто вже все було ідеально: усмішки, обійми, привітні слова. Занадто незнайомо. Вона чекала, що колись їхня доброзичливість зникне. Що за спиною почує: «Що ти в ній знайшов, Сашко?».
Але цього не ставалося. Ні вперше, ні вдесяте. Вона почала звикати. Почала вірити. Але всередині гризла думка: «Я їм не підходжу. Я чужа».
Мати Соломії теж зустрічала Олександра з посмішкою, але варто йому вийти за двері, одразу ворчала:
— Худий, як жердина. З таким і на базар не підеш. Та й нудний він якийсь.
Соломія сердилася, але сперечатися вже не мала сил. І лише раз вона почула, як мати Олександра сказала синові:
— Соломія хороша. Не прогав її. Тобі з нею щастя.
Ці слова перевернули її душу. Вона заплакала. Навіть власна мати так про неї ніколи не говорила…
Коли Олександр допомагав батькові зводити сарай на дачі, Соломія бурчала: «Це ж наш вихідний!»
— Він попросив — я допоможу. Він теж мені допоможе, якщо треба.
І справді — коли у квартирі зник світло, батько Олександра приїхав після зміни й усе полагодив. Без нарікань. Просто тому, що «ми родина».
Соломія вчилася. Було важко. Все життя її навчали: «Кожен сам за себе». А тут — інший світ. Світ, де допомога — не тягар, а спосіб казати «люблю».
Вони з Олександром одружилися. Його рідні допомагали з організацією: не лише справою, а й грішми. Батьки Соломії дали «на подарунки» й додали: «Ви дорослі — самі розбирайтеся».
Вона розуміла, що, можливо, вони праві. Але всередині було гірко.
Потім вони збирали на відпустку в Грецію. Майже все відклали. І раптом — лихо. Сестра Олександра потрапила в аварію. Авто — на злам. Страховка майже нічого не покрила. Сама сестра — жива, і це головне. Але без машини вона не зможе працювати. Маленька дитина, а робота — на колесах.
— Зберемося, — сказав Олександр. — Купимо їй хоч якесь авто.
— А відпустка? — прошепотіла Соломія.
— Почекає.
Вона мовчала. Всередині все кипіло. Вона не хотіла цього. Хотіла море, сонце, спокій — хоч раз для себе. Але кивнула.
Її мати була в шаленстві:
— Ти з глузду з’їхала?! На відпустку копила, а тепер їй машину?! Це її проблеми! Ти що, дурна?!
І знову Соломія мовчала. Так, вона сердилася. Але знала: у цій родині інакше не можна. Тут допомагають. І якщо ти хочеш бути частиною цієї сім’ї — приймай правила.
Сестра Олександра подякувала особисто. Сказала: «Як буде можливість — поверну». Але Олександр із батьками лише махнули рукою: «Не треба». Соломія кивнула разом із ними. Хоча й не до кінця розуміла.
Час минав. У Грецію вони все ж таки поїхали. Потім були Італія, Хорватія. А потім — вагітність. Народився Данилко.
І через рік — страшний діагноз. Лікування дороге, квота покривала не все. Вони виставили квартиру на продаж — і все одно не вистачало.
Соломія звернулася до матері. Та одразу відрізала:
— Ми квартиру продавати не будемо. Нам потрібен простір. Попроси в рідні, щось дамо. Але квартиру — ні.
І ось Олександр, вриваючись у дім, кричить:
— Вони погодилися! Сестра переїжджає до батьків. Свою квартиру продає. Ще й дачу виставляють. Ми врятуємо нашого сина!
Соломія не могла дихати. Вона, немов у тумані, подзвонила сестрі Олександра,Вона почувствувала, як у грудях розтанула остання крижинка самотності, бо тепер вона точно знала — справжня родина це не кров, а ті, хто буде поруч, коли важко.
