Родина, якої у мене не було
Марічка повернулася додому після важкого робочого дня й одразу відчула — у хаті гості. У повітрі висів чужій запах, на кухні тихо дзюрчав телевізор і лунали голоси. Зітхнувши, вона зрозуміла: знову свекруха. Надія Семенівна. Завжди приходила без попередження, наче в себе вдома. Марічка зняла пальто, роззулася й уже хотіла зайти на кухню, коли раптом почула своє ім’я. Остовпіла. Голос свекрухи був суворим, майже злим:
— Василю, подумай, кого ти тримаєш поруч. Вона… не та, що тобі потрібна. Це видно зразу…
Марічка завмерла, рука лишилася на дверній ручці. У грудях все стислося. Надія Семенівна говорила про неї. Обговорювала з сином — докоряла, осуджувала, перебирала, ніби товар на базарі. А Василь… мовчав. Не захищав.
Марічка слухала й згадувала: колись їй здавалося, що його родина — подарунок долі. Добрі, лагідні, щирі. Не так, як її рідні. Там за кожним святковим столом — лайка, образи, плітки за спиною, злі жарти, де за посмішкою сховано отруту. Допомоги — не чекай. Лише розмови про те, хто кому скільки винний.
Вона виросла в родині, де не було звички підтримувати. Де мати з посмішкою говорила: «Просить допомогти з ремонтом? Скажи дякую, що не вимагає ще й вікна безкоштовно поміняти». Де на прохання посидіти з Марічкою в дитинстві сестра завжди «раптом» хворіла.
Коли Марічка потрапила до родини Василя, їй здавалося, що вони грають у виставу. Надто вже все було яскраво: усмішки, обійми, теплі слова. Надто чуже для неї. Вона чекала, що в якийсь момент їхня доброзичливість зникне. Що за кутом скажуть: «Що ти в ній знайшов, Василю?»
Але цього не траплялося. Ні вперше, ні вдесяте, ні всотне. Вона почала звикати. Почала вірити. Але все одно всередині сидів черв’ячок: «Я їм не до смаку. Я чужа».
Мати Марічки теж зустрічала Василя з посмішкою, але варто йому вийти, одразу бурчала:
— Худий, як жердина. З таким не в розвідку. Та й взагалі, нудний він.
Марічка серчала, але сперечатися втомлювалася. І лише раз вона почула, як мати Василя сказала синові:
— Марічка хороша. Не втрачай її. Тобі з нею пощастило.
Ці слова перевернули її душу. Вона заплакала. Навіть мама ніколи так про неї не говорила…
Коли Василь допомагав батькові будувати сарай на дачі, Марічка обурювалася: «Це ж наш вихідний!»
— Він попросив — я допоможу. Він теж мені допоможе, коли треба.
І справді — коли в квартирі зник світло, батько Василя приїхав після зміни й усе полагодив. Без докорів. Просто тому, що «ми родина».
Марічка вчилася. Було важко. Все життя її вчили: «Кожен за себе». А тут — інше. Світ, де допомога — не тягар, а спосіб любити.
Вони з Василем одружилися. Його рідні допомагали з підготовкою: не лише ділом, а й грішми. Родичі Марічки дали «на подарунки» й сказали: «Ви дорослі — самі розберіться».
Марічка розуміла, що, можливо, вони праві. Але всередині було гірко.
Потім вони збирали на поїздку до Іспанії. Майже все відклали. І раптом — біда. Сестра Василя потрапила в аварію. Машина — на смітник. Страховка нічого не покрила. Сама сестра — жива. І це головне. Але працювати без авто вона не зможе. Маленька дитина, вся робота — на колесах.
— Зберемося, — сказав Василь. — Купимо їй хоч якусь.
— А відпустка? — прошепотіла Марічка.
— Почекає.
Вона мовчала. Всередині все палало. Вона не хотіла цього. Хотіла Іспанію, море, спокій — хоч раз для себе. Але кивнула.
Мати ж Марічки була в люті:
— Ти з глузду з’їхала?! На відпустку збирала, а тепер їй машину?! Це її проблеми! Ти що, дурна?!
І знову Марічка мовчала. Вона сердилася, так. Але знала: у цій родині інакше не можна. Тут допомагають. І якщо ти хочеш бути частиною цієї родини — приймай правила.
Сестра Василя подякувала особисто. Сказала: «Коли зможу — усе поверну». Але Василь із родичами лише махнули рукою: «Не треба». Марічка кивнула разом із ними. Хоч і не до кінця розуміла.
Минув час. До Іспанії вони все ж таки поїхали. Потім була Італія, Греція. А потім — вагітність. Народився Ярик.
І в рік — страшний діагноз. Лікування дороге, квота покриває не все. Вони виставили квартиру на продаж — і все одно не вистачало.
Марічка звернулася до матері. Та відразу — відмов— Нам своєї хати не продаватимемо, — різко відповіла мати, — тож шукай інший вихід, але без нас.
