Родина покинула її несподівано й без попередження: чоловік пішов, навіть не попрощавшись.
Григорій вийшов з дому потворно ні слова, ні пояснення. Повернувшись з роботи, як завжди, Оксана побачила порожній вішак у передпокої та спустошені шафи. Вона ходила по квартирі збентежена, розгублена. Зникнення чоловіка було для неї повною несподіванкою, і вона не знала, як реагувати. Переодягнувшись, Оксана розігріла борщ, їла мовчки, час від часи усміхаючись до себе. “Оце так, Григорію Виявляється, я тебе зовсім не знала! Хороша дружина з мене, нічого сказати!” думала вона, миючи посуд.
Майже тридцять років вони прожили разом у Боярці. Виростили, одружили єдиного сина Андрія, який згодом переїхав до Італії. “Андрійко поїхав, дім спорожнів, а тепер ще й Григорій зник”, непокоїлася стара подруга Марічка. Оксана тоді лише смішно махнула рукою: “Ой, Марічко, та ти ж неперевершена! Чи то тобі за мене боляче? А може, я тебе не знаю?”
“Дарма смієшся, образилася Марічка. Я таких історій мільйон знаю! Діти виростають, чоловік дивиться набік, а дружина залишається сама, нікому непотрібна!” Оксана знову засміялася: “Ти, Марічко, така сама, як у дитинстві завжди лиха вістка! Якби ми разом у школі не сиділи, чи слухала б я тебе взагалі?”
Після відїзду Андрія подружжя почало проводити разом більше часу. Ходили до кіно, гуляли парком, їздили на дачу, запрошували друзів і смажили шашлики. Було затишно і спокійно. Здавалося, життя почало новий розділ повний радощів і віри в завтрашній день. Григорію виповнилося пятдесят шість, Оксані пятдесят пять. Могли жити для себе, старіти разом, навідувати сина, чекати онуків.
“Щось ваш Андрій з дітьми не поспішає”, зауважила Марічка, коли вони повернулися з Італії, і Оксана згадала, що молодята живуть чудово. “Марічко, Марічко, ну невже тобі просто не можна порадіти? Завжди знайдеш, що вкинути!”
“А що ж? Хіба я не права?! Третій рік живуть, а все ще самі”, не здавалася Марічка. “Вони хочуть пізнати світ, краще дізнатися один одного! Зараз не наші часи не поспішають із дітьми”, зітхнула Оксана.
За півтора року в Андрія народилися близнюки хлопчик і дівчинка. Софійка та Артемко. Діти були гарні й здорові, на них приємно було дивитися. Щовечора у відеодзвінках показували немовлят, а коли їм виповнилося вісім місяців, міцних і рухливих, Оксана з Григорієм поїхали до них тримати на руках онуків.
“Які чудові малята!” захоплювалася Оксана, показуючи Марічці фото. “Подивись, Софійка вилитий Андрійко! А Артемко як його мама!” “Еее, ‘схожі’! скривилася Марічка. Ще замалі, щоб бути схожими на когось! Ось почнуть ходити, говорити, тоді й побачимо.” “Чого ти така колюча? Не хочеш дивитися на дітей не треба!” Оксана зібрала фотографії і сховала їх у шухляду, щоб потім розкласти в альбоми. Вона любила тримати фото по-старому з тисяч цифрових знімків вибирала найкращі й друкувала.
Марічка свідомо жила сама, так вона сама про себе казала. Усе життя мала коханців, переважно одружених. “Одруженому чоловікові багато не треба дуже зручно: дружині їжа та брудний одяг, мені увага та пристрасть”, декларувала вона.
Успадкувала від бабусі гарну однушку з балконом недалеко від метро. Втекла з-під батьківської опіки, щойно отримала права. “Хочу жити, як сама хочу!” оголосила вона і так і зробила. Переїхавши, Марічка пофарбувала волосся у яскраво-рудий, купила блискучу помаду та перші туфлі на шпильках. “Приходь, Оксанко, на новосілля запрошую! У мене такі чоловіки будуть ахнеш!”
Саме на новосіллі до Марічки Оксана познайомилася з Григорієм і незабаром вийшла за нього. “Ну й дурну зробила!” отримавши запрошення на весілля, сказала Марічка. “Перший хлопець і одразу заміж! Порівняти? Подумати? Ти ж така нудна, не можу!” Але Оксана ві
