Своя сім’я
Оксана ще раз оглянула хату. Вроде все добре, все на місці. У дівчат бантики зав’язані, у Василя обличчя помито. Марія Олексіївна на лавці сидить, собі вродила. Вчора Андрій дзвонив, сказав, що приїде сьогодні, і не один, а з сюрпризом.
Ой, як бігла Оксана з сільради додому, бо там лише телефон був. Жартома, Андрія було майже два місяці не вдома. Як вирішив, що потрібно заробити, так і знайшов там якусь роботу в місті.
Оксанка тоді плакала:
-Андрію, як же так? Ти в місті, а ми з дітьми тут, самі?
-Не плаки, Оксанко, ніби мене назавжди відсилаєш! Привидіть собі, покрив перекладати, дівчаток до школи, а роботи в селі-то немає.
-Я все знаю, Андрію. Але якось не по-людськи. Може й ми туди?
Він відштовхнув її:
-Оксанко, як ти не з здорового розуму! Як сам мені легше і дешевше! А коли усім їхати, так не все, що зароблю, на житло витратити, то в місті ціни, як у москаля!
Вона розуміла, що Андрій правий. І гроші потрібні, і їхати всім немає ніякого сенсу. У неї ще робота є, й живе де. Ой, як не хотілось, як серце боліло, але довелося відпустити чоловіка.
Наступного місяця перший переказ від нього прийшов. Оксана найкраще вбрання одягла, коли на пошту йшла. Щоб всі побачили. Бо знає вона, що хатки про неї мовчать. Мовлять, Андрій її обіцяє, щоб із ходу в місто. Мовлять, що йому їй не треба, і діти — олібріт. І закрили хаткам рота. Гроші брати стала, коли половина села на пенсії прийшло, щоб усі одразу побачили.
Всі побачили. Завидливо заслухувались, зависть у поглядах. Ну, хоча так Оксані здалося. А вчора Андрій дзвонив. Цікаво, який у нього сюрприз. Цікаво, цікаво! Але чого сказати? Головне, що сам приїде! Як захотіла Оксана свого чоловіка… І баню затопила, щоб відразу почистити, помити, до себе притиснути… А то діти вдома.
Марія Олексіївна насмішкувато дивилась на неї:
-Чого ти скакаєш, як беляна? Невидь, чого! Гаячий чоловік додому повертається!
-Марію Олексіївно, не шепчіть так! Андрій, все ж ваш онучорік. А він старається, гроші заробляє.
-Ой, Оксанчику! З тобою ж він і гай діло не зашев.
Оксана зітхнула. Справедливо, онучорік в чому-сь вірна. Чоловіки в селі добре пропатрували, заживали сім’ї, а Андрій казав, що рвати псари з такої макігріхи — дурі. Тож домівкою штани й промочував. Прописаний якимось складником, іноді ходив склад відчинити, якщо що випускати треба було, а на цьому й усі звіти. Зарплату йому за це платили відповідно. Але Оксана сподівалась на краще. Він же став іншим. Для сім’ї ж у місто й поїхав.
-Мам! Там папка!
Оксана ще раз поглянула у дзеркало. Вроде все в порядку. Щоб не задуматись перед чоловіком. І сусіди на воротах, голодні як тигри.
Оксана вийшла на вулицю, і тут же на стежці побачила Андрія і сюрприз. Сюрприз висів у нього на руці. Приблизно метр сімдесят, яскраво назвається, з червоними довгими волоссями.
Оксана замерла. І фізична присутність сусідів відчула. Андрій відчинив ворота, впустив цю жінку-сюрприз і зайшов сам.
-Слава Богу, Оксано.
Жінка роздивлялась її із певним презирством.
-Слава Богу, Андріє. То яке це зрілля ще?
Він неловко посміхнувся.
-Це Ольга… Ну, в галузі, одруження на неї буде…
Оксана відчула, як душа опустилась.
-А я тут? Як же діти?
Він поморщився.
-Оксанко, тільки не бийте форт вулицею! Сходьмо вдома, порадимось.
А тут у дверях встала мати Андрія.
-Не смілишся! Приїхав — і поїхай!
Андрій здивовано поглянув на матір.
-Мам, чого ти, як сина не впускаєш?
-Немає в мене більше сина!
Жінка розвернулася, с внутрішньою вагою ноги перестала та загриміла за дверима. З двору почала думка:
-Правильно, Олексіївно! У шию такого сина!
Андрій стояв у середині двора, а його спільнік дряпав за руку:
-Андріє, до чого продати будинок? Ти ж казав, що він твоїй родині!
Оксана майже втратила пам’ять. Дім справді був Андрія. Ще перед весіллям Олексіївна його на нього записала. Сказала, що подарунок на весілля. Дім великий, солідний. Тато Андрія перед смертю його зіграв.
Чоловік Оксани різко обернувся, взяв Ольгу за руку й цапкав додому. Ольга на високих черевичках майже не відчувається, але щілини в землі від перехватує, але вона все одно картомило товаришк.
Оксана повернулася вдома, але й так стиснулася до ліжка. Кричала, кричала. Діти впали до неї:
-Мамо, не плач! Не треба!
Думала, що світ колеса їхна. Що все… гірше бути не може, а виявилося, що може.
Через тиждень до будинку підїхала машина. У селі такі ще не бачили. З машинки вийшли дві особи. Один старий, другий молодий. Молодший взявся до Оксани:
-Гнатівна Оксана?
-Так…
-Вам потрібно негайно звільнити дім.
Оксана занімла.
-Як це? Чого ось я звільню дом?
-Дім належав Гнатівному Андрію. Він його продав. Ось документи. Завтра новий господар приїде сюди з родиною.
Поруч вже збиралося сусідство.
-Що за дурня вирішив? Мати, дружину і дітей на вулиці залишити?
-Гоніть їх!
Чоловік подивився навколо.
-Люди, не втрачайте розуму! Дім проданий, все по закону! Ось і документи! Я тільки посередник!
Але ж хтось побіг за нотаріусом, якби вчасно не прийшов, то б тим двоцю приєднати.
-Відступай! Що тут трапилось?
Чоловік почав пояснювати нотаріусові, показував папери. Люди цілком замовкали.
Гомонився довго. Година, навіть більше. У селі зібралася майже вся. Оксана до свекровi вп’ялася валер’янку, діти докупа робили, прижавшись до бабусі. Старший, Василь, злісно дивився, близнюки тихенько плакали. Вони не зовсім чули, що відбувається, але розуміли, що тепер житимуть на вулиці, а чужі люди в їхньому домі.
Нотаріус встав.
-Маріє Олексіївно, Оксано… Таке питання. За законом усі, Андрій справді продав дім. Можна, звісно, у суд…
Нотаріус махнув рукою. Чоловік, який приїхав на машинці, одразу звернувся до Оксани:
-Щоб завтра дім порожній був, і да-а… Тут перелік меблів, які залишити. Не все, але многе.
Він виглядав Оксані аркуш. Сів у машину й потік. А Оксана залишилася стояти з цим аркушем.
-Оксано… Оксано…
Вона обернулася. Поруч стояла Гнатівна. Старуха з другого кінця села. Була одинока, замкнута.
-Піди до мене, Оксане… Я собі в одній кімнательці живу, а ще дім великий. А там, глядиш, і розв’яжеться!
Сусіди мовчки допомогли. Ніхто нічого не казав, да й чого тутом?
Пройшов рік…
-Оксанчику, ти подивись, які дівчатка молодці!
Оксана сміялася. З тільки прийшла з школи. Закінчилася перший учбовий рік у Марії й Олені. Звідти вона принесла купу дипломів.
Гнатівна і Олексіївна сиділи за столом, по черзі відбраковували папірці. Вони якось миттєво підружились, могли по три години сухому чаю піти, на грядках сиділи, коротко майстрували домівку повністю. Дуже швидко Оксана забула, хто з них не близький… Хотіла різницю скласти, але ніхто не родич.
Тоді, після переїзду, Марія Олексіївна на коліна їй кинулася:
-Прости, Оксано, гада такого виховала. Не знаю, що мені зробити. Скажеш — залишайся, я залишусь. Ти мені зрозумієш.
Оксана підняла її. Що набісів? Я сама за того гада заміж пішла, ніхто не тягнув. І не думаємо про відход! Сім’я наша!розумієш?
І плаче, обняла свекрову, потім дітки їх облепили, так все й плили, поки останнії сльози не скінчилися.
Оксана старалася не йти повз колишнього дому. Відомо, що дім ніби дача, якісь богачі купили. Собі й хай. Чого на них гнівати, вони-то й винні?
С вулиці пробіг Василь.
-Мам! Мам, там… Там папка приїхав!
Оксана відчула, як серце кольнуло.
-Як папка?
-Так! Папка. Стоїть там у воротах. З портфелем!
Оксана подивилась на старушок, на відсмикнутих дівчаток. Випрямилась і пішла на вулицю, всі за ними.
Впорснули портрета ворота. У селі гомінсять.
-Чого треба?
Андрій заплутався. Тільки Оксана ласкава, добра. Вірив їй у все. Поки що пользовався її наївністю. А тут такий прийом.
-Оксано, як що не рада побачити отців?
Андрій вирішив бути наступним.
-А і повинна? Чого у світі не відбувається, чоловік правий! Столик постелі, баню затопи…
Брови Оксани підскочили.
-От дійсно? Як це столик? І баню?
-А то, Оксанко, чого на вулиці живете! І з голодом більше. Я так швидко приїхав, щоб вас усіх побачити, щоб навіть перекусити не встиг.
-Вони значить хотіли… Щоб дітям подарки привезли, давно ж не бачилися?
-Гад, подарків поки нема. Якраз фінансові труднощі…
З дверей:
-Ви шевчіть, гад! Як не станете.
Андрій зажадало. Що й хочеться їсти та спати.
-Оксано, можна вже вдома прийняти, накормиш, наопалиш?
А Оксана раптом усміхнулася.
-Чому ж накормити, чому ж не наопалити…
Вона рахувалася з дверей. Куди не до Андрія, а до сарая. Взяла довгі лопати, й пішла до чоловіка. Усмішка пропала, руки кріпко держали інструмент. У гомонів:
-Вб’є! Біжи, Андріє!
І Андрій зрозумів, що бігти треба, і швидко. Чемодан не дозволяв швидко бігти, тому пару разів черевичка добре вдоль спини оплескала, до чеперу підвісилась. Люди раділи:
-Так його, Оксане! Додай ще більше.
Оксана повернулася за десять хвилин. Спокійна, з закислим лицем. Обліпила усіх, і старушок, і дітей.
-Ось, хоїд вдома! Я ж тістечко на шлях чудовий купила, зовсім забула!
Вони зняли двері і завалили вдома. Нічого цинків таскати, коли у них сім’я!
