Багато років я була тихою тінню між стелажами Великої міської бібліотеки у Львові.
Мене ніби не помічали; так було легше чи принаймні я так думала. Звали мене Дарина Мельник, і мені було тридцять два, коли я вперше взялася за ганчірку в цій бібліотеці на самому Соборному майдані. Мій чоловік Петро вирушив у вирій несподівано, залишивши мене саму з восьмирічною донькою Соломією. Печаль стискала горло, але плакати не було часу потрібно було чимось годуватися, а оренду квартири в гривнях ніхто не відміняв.
***
«Ось моя мама». Таємниця десятирічної давности зруйнувала світ українського мільйонера Ярослав Білий мав усе: гроші, вплив, елегантну садибу над Погулянкою. Він побудував одну з найкращих ІТ-компаній України зі столицею у Львові, а його імя шепотіли з повагою і острахом. Проте щоночі, коли заходив у свою мовчазну віллу, у кожному кутку лунав глухий відгомін відсутности. Навіть найдорожче вино і шедеври на стінах не могли заглушити порожнечу, яку залишила Оксана його дружина.
Через пів року після весілля вона ніби розчинилася у повітрі.
Жодного листа. Жодного свідка.
Лишилась одна сукня, недбало кинута на спинку стільця і коралі з білого агату, що зникли разом з нею.
Слідчі обговорювали втечу, натякали на злочин. Згодом справа покрилася пилом у кабінеті районного прокурора. Ярослав більше не одружився. Щоранку його шлях пролягав тією самою вулицею: крізь старий район, повз крамничку хліба, у вікні якої висіли весільні фото містян. Одне, те саме їхнє висіло вже десять років у кутку вгорі. Донька пекаря, любителька фотосправи, зробила знімок того найрадіснішого дня. Тепер він здавався привидом із чужого життя.
Одного четверга, коли над Львовом затягло низьким сірим дощиком, усе змінилося. Автівки зупинилися рівно перед пекарнею. Ярослав бездумно визирнув у віконце і раптом побачив:
Босоногий хлопчик, не старший десяти років, весь промоклий до нитки, із розкуйовдженим волоссям і в куртці на два розміри завеликій.
Він прикипів поглядом до тієї весільної фотографії.
Тихо, ніби вві сні, сказав продавчині, яка підмітала ґанок:
То моя мама.
Ярослав ледь не захлинувся диханням.
Спустив вікно, подивився пильніше.
Скули, мякий погляд, очі з зеленаво-горіховою сумішшю точнісінько Оксани.
Гей, хлопче! покликав хрипко. Що ти сказав?
Хлопчик обернувся, не злякавшись.
То моя мама. Вона співала мені щовечора. А потім пішла і не повернулася.
Ярослав негайно вийшов у дощ, ігноруючи водія.
Як тебе звати, козаче?
Богдан, прошепотів хлопець, змерзлий.
Де ти спиш?
Богдан тиснув плечима:
Біля колії, а іноді під мостом
Серце Ярослава шалено билося.
Ти ще щось памятаєш про матір?
Вона любила півонії, мало не шелестом сказав Богдан. І в неї був намист з білим каменем, наче агат
Він ледве встояв на ногах Оксана ніколи не скидала коралів, подарунок від бабці, особливу річ.
А батька знаєш?
Ні завжди були лише ми, похитав головою Богдан.
Пекар вийшов почути гомін.
Часто він тут стоїть? допитувався Ярослав.
Та хлопчина тихий, відмахнувся той, дивиться на фото, ні до кого не чіпляється.
Ярослав скасував важливу зустріч, рушив із Богданом до найближчої кавярні, і замовив хлопцю цілий сніданок за 200 гривень. Хлопчик їв запопадливо, а Ярослав все приглядався, прислухаючись до кожного слова, немов від того залежало його життя.
Улюблений ведмедик Василько, квартира з зеленими стінами, колискові ніжним голосом, якого він не чув десятиліття.
Кров холола в жилах, але це був не сон.
Аналіз ДНК розставить усе по місцях, та серцем Ярослав уже знав: Богдан його син.
Тепер одне питання не давало йому спати.
Якщо цей хлопець мій
Де Оксана блукає вже десять років?
Чому вона не повернулася?
Хто чи що забрало її разом із дитиною?
(Далі буде)
У наступній частині: записка у кишені ведмедика Василька відкриє адресу під Києвом і імя, яке Ярославові боляче навіть згадати.
***
Головний бібліотекар пан Богдан Гуменюк мав гостре обличчя і стриману, сувору манеру мовлення. Подивився на мене з голови до ніг і кинув відчужено:
Можете починати завтра але щоби діти не бігали, не шуміли. Щоб ніхто їх не бачив.
У мене не було вибору. Я мовчки погодилась.
У бібліотеці, поміж архівів, притулилась маленька кімнатка з ледь живою лампочкою та старим ліжком. Там ночували я і Соломія поруч у темряві, де життя дихало пилом. Щоночі, поки Львів поринав у сон, я витирала нескінченні ряди книжок, натирала довгі столи, спустошувала кошики з аркушами та обгортками. Ніхто не піднімав на мене очей: лише «жінка, що прибирає».
Та Соломія вона дивилась інакше, жадібно всотувала чудернацький світ бібліотеки.
Щовечора нашіптувала:
Мамо, я напишу такі книжки, що всі їх захочуть прочитати!
Я посміхалась, хай і боліло мені бачити, як світ її дитинства стискається стінами архіву. Я навчила її читати на списаних дитячих книжках, забутих на нижніх полицях. Вона сідала на підлогу, обіймала потріпану казку, губилася в вигаданих просторах при тусклому світлі лампи.
У дванадцять років я наважилась благати пана Гуменюка:
Пане, будь ласка, дозвольте Соломії побути у читальній залі. Вона так любить книжки. Я працюватиму довше, віддам всі заощадження.
Він відповів зухвалим глузуванням:
Читальна зала для читачів, не для дітей працівників.
Так і залишилось: Соломія мовчки згорталась у архівах, намагаючись з усіх сил не заважати.
Коли їй було шістнадцять, вона вже писала повісті й вірші, що отримували нагороди на міських конкурсах. Один викладач університету разом казав мені:
Ваша дочка має неабиякий хист. З неї буде письменниця.
Він посприяв, і Соломія виграла стипендію на літературну програму в Києві.
Коли повідомила новину Гуменюку, бачила, як змінювалось його лице:
Стривай ця дівчинка з архіву твоя донька?
Я тихо кивнула.
Так. Та, що щодня росла, доки я годинами драяла твою бібліотеку.
Соломія поїхала у вирій, а я продовжила працювати. Ставала ще невидимішоюаж поки доля не обернулася дивом.
Бібліотека збанкрутіла, міськрада урізала фінансування, люди забули дорогу сюди Говорили про закриття. «То вже нікому не треба», зітхали чиновники.
Раптом мене знайшло послання з Києва:
«Мене звуть д-р Соломія Мельник. Я авторка, науковиця. Можу допомогти бібліотеці. Я з неї почала свій шлях.»
Коли вона увійшла, висока, вільна, її не впізнав ніхто. Підійшла до пана Гуменюка і сказала:
Свого часу ви запевняли, що головна зала не для дітей обслуги. Тепер майбутнє бібліотеки у руках однієї з них.
У чоловіка затремтіли губи, по щоках покотилися сльози.
Пробач не знав
Я знала, промовила мяко, І прощаю. Моя мама вчила: слова змінюють світ навіть, коли їх ніхто не чує.
Минуло кілька місяців, і бібліотеку не впізнати: Соломія наповнила її новими книжками, організувала гуртки для молоді, влаштувала літературні вечори і жодної копійки не взяла. Лише лишила записку на моєму столі:
«Колись ця бібліотека бачила лише мою тінь. Сьогодні я ходжу тут з піднятою головою не з гордости, а заради тих матерів, що прибирають, аби їхні діти написали власну історію.»
З часом вона спорудила мені сонячну хатинку з затишною бібліотекою й повела мене до моря, яке досі я бачила лише на картинках у казках її дитинства.
Тепер я сиджу у новій головній залі, слухаю, як діти читають уголос під розписаним стелею вікном, принесеним сюди Соломією. І щоразу, коли по телевізору чую чи бачу напис «д-р Соломія Мельник», я посміхаюся. Раніше я була лише жінкою, що мила підлогу.
Тепер я мама тієї, хто повернула місту його казку.
