Бабця: прийшла, пограла з дитиною, пішла. Я: готуй, прибирай, розважай.
Я на межі. Кожні вихідні перетворюються на нескінченний марафон, де я маю бути ідеальною господинею, матір’ю та співрозмовницею. А все через візити свекрухи, яка називає себе «люблячою бабусею». Вона приходить, грається з онуком, а я маю стояти біля плити, прибирати та посміхатися, ніби в мене немає інших турбот. Ця історія не лише моя — вона знайома багатьом, і викликає бурю емоцій. Люди обговорюють, сперечаються, і я розумію — не всі хочуть такої «допомоги» по вихідних.
У нашого сина лише одна бабуся — мама мого чоловіка, Ольга Іванівна. Вона — класична бабуся з невеличкого містечка під Житомиром. Колись — актриса місцевого драмтеатру, вона обожнює бути в центрі уваги. Постійно твердить, як сильно любить онука, як сумує за ним, як готова допомагати. Але її «допомога» — це лише візити у гості, які більше схожі на виставу.
Ольга Іванівна вийшла на пенсію рано, і тепер їй нічим зайнятися. Вона живе одна, дні їй тягнуться повільно, а наш дім став для неї способом розвіяти нудьгу. Ні, вона не приходить, щоб посидіти з онуком чи дати мені перепочити. Вона приходить «у гості». І я не можу відмовити єдиній бабусі, правда? Адже вона ж не робить нічого поганого. Має право бачити онука. Кожного разу вона приносить йому іграшки, тримає на руках, іноді навіть гуляє з коляскою по двору годинку — і це вся її «допомога». Сусідки в захваті: «Яка чудова бабуся, завжди до онука ходить!» Але ніхто не бачить, що відбувається за закритими дверима.
Я не хочу таких «гостей» і такої «допомоги», навіть якщо вона безкоштовна. Свекруха з’являється щораз у вихідні, коли мій чоловік, Андрій, вдома. Їй подобається, коли вся родина в зборі, щоб вона могла сяяти. Іноді вона приводить свекра, Миколу Павловича, але він рідко погоджується — у нього своє життя, свої захоплення, і вони з дружиною навіть сплять у різних кімнатах.
А тепер уявіть: я — молода мама, нашому синові ще й року немає. Він плаксивий, у нього зубки ріжуться, болить животик, я не сплю ночами. Але я маю «скористатися» бабусиною допомогою, бо вона вже їде. Це означає — прибирання, готовка, сервірування столу та нескінченні розмови. Я намагалася перекласти прибирання на Андрія, але він бурчить: «Я цілий тиждень працював, дай відпочити!» І ось я метуся між кухнею, дитиною та свекрухою, яка сидить у своєму улюбленому кріслі і теревенить з онуком.
Ольга Іванівна приходить, грає з дитиною, п’є чай, а я кручуся як білка у колесі. Готую обід, подаю на стіл, прибираю за дитиною, яка то розлила сік, то вимазалася пюре. Я маю бути ввічливою, підтримувати бесіду, усміхатися, поки вона розповідає театральні байки. А потім, коли їй набридає, вона просто встає та йде. Іноді це три години, іноді — півгодини. Іде з почуттям виконаного обов’язку, а я падаю від втоми, дивлячись на купу брудного посуду та розкидані іграшки.
Я розумію тих бабусь, які забирають онуків до себе на вихідні. Оце справжня допомога. А в мене? У мене вистава, де я — і кухар, і прибиральниця, і розважальниця. Я намагалася говорити з чоловіком, але він лише знизує плечима: «Ну, це ж мама, не можемо ж ми її не пускати?» Мені радитьАле одного дня я нарешті набралася сміливості і сказала: “Ольго Іванівно, давайте домовлятися – ви приходите, коли самі готові прибрати, приготувати і дати мені справжній відпочинок, бо інакше ваші візити стають тягарем замість радості”.
