Відчуття, що з’їдає: чи вірна мені моя дружина? Або я втрачаю її…
Мене звати Андрій, і я звертаюся не лише до вас, а, можливо, до тих, хто сам пройшов через схоже. Я не шукаю співчуття, не шукаю осуду — просто хочу висловитися. Бо вже не можу мовчати. Вже не можу справлятися з цим самотужки.
Мою дружину звуть Марися. Ми разом майже шістнадцять років. Офіційно одружені — п’ятнадцять. У нас двоє дітей — син і донька. Ми збудували наш дім у передмісті Києва, працюємо, виховуємо дітей, інколи їздимо на відпочинок — все, як у всіх. Здається — щаслива родина. Але я більше не можу спати ночами. Бо мене душить… ревнощі.
Я досі люблю Марися, як тоді, у день нашого весілля. Навіть більше. Бо тепер я знаю, яка вона у житті, у побуті, у складні моменти. Я бачив її втомленою, хворою, сплутаною, засмученою — і все одно вважаю її найкрасивішою жінкою у світі. Іноді, коли вона йде на роботу, я досі украдкою милуюся, як вона збирається — як обирає сережки, як гладить рукою спідницю. Мені до тремтіння приємно бути її чоловіком. Я досі приношу їй каву вранці та залишаю записки на дзеркалі в ванній.
Але саме через цю любов я починаю палати зсередини. Бо боюся. Боюся втратити її. Боюся, що одного дня вона повернеться додому не до мене. Боюся, що хтось інший змусить її сміятися так, як раніше сміялася зі мною.
Мої страхи не взялися нізвідки. Вони підкріплені історіями, які я чую щодня на роботі. Чоловіки, які сміються в курилці, розповідаючи, як їздили з “дівчатами” в відрядження. Як їхні дружини про це нічого не знають. Як легко все можна приховати. Один з них, не соромлячись, сказав мені в обличчя: “Ти що, віриш, що твоя теж вся така вірна? Зараз всі такі…”
Після таких розмов я почав помічати кожну дрібничку. Раніше Марися могла годинами сидіти в піжамі, а тепер — наносить легкий макіяж навіть перед походом до магазину. Раніше вона приходила додому о шостій — тепер телефонує, що затримується через “новий проєкт”. Раніше ділилася кожним днем — тепер каже коротко: “Все нормально”. Вона завжди любила порядок, але тепер в її гардеробі з’явилося кілька явних “не для роботи” суконь. Нові парфуми. Новий рум’янець на щоках. Чи я собі це вигадую?
Я почав ловити себе на думці, що хочу перевірити її телефон. Поставити на її машину GPS. Зателефонувати в офіс і дізнатися, чи справді вона там. Або несподівано приїхати до неї на роботу, ніби випадково. Постояв би біля входу, побачив, з ким вона виходить на обід. Не один і той самий чоловік поруч? Чи не надто він галантний? Але потім я завмираю — а якщо вона побачить? А якщо я помиляюся? А якщо це все в моїй голові? Як я тоді поясню свою поведінку?
Але ці думки мене з’їдають. Щовечора я чекаю, прислухаючись до кожного кроку за дверима. Кожне запізнення — як удар у серце. Я не можу поставити їй пряме запитання — боюся, що якщо спитаю, почую правду. А якщо вона скаже “ні” — чи повірю?
Я не впізнаю себе. Я завжди був упевненим чоловіком. Ніколи не шпигував, не влаштовував сцен. Але тепер я розриваюся між любов’ю і параноєю. Я не хочу зруйнувати наш шлюб своєю підозрілістю. Але я і не можу більше жити, ніби не помічаю, що щось змінюється.
Я знаю, що ревнощі — це хвороба. Але що робити, якщо вона стає хронічною? Я щиро не хочу її втратити. Я хочу бути з нею, прокидатися поруч, рости разом, старіти поруч. Я хочу довіряти. Але не знаю, як.
Якщо ти читаєш це — людина, яка теж колись відчувала, що земля йде з-під ніг, — скажи: що мені робити? Чи варто поговорити з нею чесно, ризикуючи почути найстрашніше? Або мовчати і просто бути поруч, сподіваючись, що буря мине?
Я більше не справляюся. Я тону у своїх ревнощах. І не знаю, як вибратися.
