“Зламане серце, що знайшло надію: шлях до нового щастя”
“Олена, між нами все скінчено!” холодно кинув Микола. “Я хочу справжню родину, дітей. Ти не можеш мені це дати. Я вже подав на розлучення. У тебе три дні, щоби зібрати речі. Якщо підеш, дай знати. Я буду жити у мами, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова кохана вагітна! Три дні, Олено!”
Олена завмерла, наче земля розступилася під її ногами. Що вона могла відповіти? Пять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось йшло не так. Олена дотримувалася всіх рекомендацій, була обережнішою зазвичай. Востаннє вона знепритомніла на роботі, а швидка запізнилася
Двері гримнули за Миколою, а Олена, знесилена, впала на диван. У неї не було сил нічого робити. Куди йти? До шлюбу вона жила з тіткою, але та померла, а квартиру продав її двоюрідний брат. Повертатися у село Вербове, до хати бабусі? Шукати оренду? А робота? Питання кружляли в голові, а час минав.
Вранці двері відчинилися, і в кімнату увійшла свекруха, Ганна Василівна.
“Не спиш? Добре, що не спиш,” сухо промовила вона. “Прийшла переконатися, що не забираєш те, що тобі не належить.”
“Я не збираюся красти старі шкарпетки твого сина,” скривилася Олена. “Хочеш перерахувати мої речі?”
“Яка ти нахабна! А колись була такою лагідною. Я ще після першої вагітності казала Миколі, що ти ніколи не зможеш народити.”
“Тільки заради цього прийшла? Тоді мовчи і дивись.”
“Чого береш сервіз?” збентежилася свекруха.
“Він мій, від тітки, на память.”
“Тут без нього буде так порожньо!”
“Не моя проблема. Зате в тебе буде онук.”
“Забирай лише своє!”
“Ноутбук, кавомашину та мікрохвильовку мені подарували колеги. Авто я купила до весілля. У твого сина своє.”
“У тебе є все, окрім змоги мати дітей!”
“Не твоя справа. Мабуть, таке Боже провидіння.”
“Не шкодуєш? Може, спеціально все зробила?”
“Несеш дурниці. Навіть думати про це не можу без болю.”
Олена оглянула кімнату її речі зникали. Щітка, косметика, капці Вона щось забула. Присутність свекрухи дратувала. Раптом згадала статуетку кота, подарунок від бабусі. Всередині був потаємний відсік із сережками та перснем не дорогоцінними, але щирими для серця. Микола вважав це дрібязком. Невже викинув? Вона відчинила балкон.
“Що ти там шукаєш?” гримнув голос свекрухи. “Давай, забирай своє та йди!”
Вона знайшла кота усе було на місці. Тепер можна йти.
“Ось ключі, до побачення. Сподіваюся, більше не побачимося.”
Олена пішла у офіс. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
“Ми з тобою,” сказав керівник. “Але без тебе важко. Трьох тижнів вистачить? Залишайся в”
Олена заплющила очі, відчуваючи, як рука Павла обережно стискає її пальці. Вона знала після стількох страждань її нове життя тільки починалося.
