**Серце, розбите надією: шлях до нового щастя**
«Марічко, між нами все скінчено!» — холодно кинув Богдан. — «Я хочу справжню родину, дітей. Ти не можеш мені цього дати. Я подаю на розлучення! У тебе три дні на збори. Виїдеш — зателефонуй. Поживу у мами, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова жінка вагітна! Три дні, Марічко!»
Марійка мовчала, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Що вона могла відповісти? П’ять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедіями. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щоразу щось підводило. Марійка вела здоровий спосіб життя, а під час вагітностей берегла себе ще більше. Востаннє їй стало погано на роботі, швидка не встигла…
Двері гримнули за Богданом, і Марійка, знесилена, впала на диван. Силі збирати речі не було. Куди йти? До шлюбу вона жила у тітки, але тієї вже не було, а квартиру продав її син. Повернутися в село Вербове, до бабусиного дому? Знімати житло? А робота? Питання роїлися в голові, але часу на роздуми не лишалось.
Вранці двері відчинилися, і в квартиру увійшла свекруха, Галина Семенівна.
«Не спиш? Правильно, — сухо сказала вона. — Я прийшла стежити, щоб ти нічого зайвого не забрала.»
«Я не збираюся брати старі шкарпетки вашого сина, — відрізала Марійка. — Мої речі будемо перераховувати?»
«Яка зухвала! А була такою м’якою, тихою. Я ще після першого разу казала Богданові, що ти не зможеш народити.»
«Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться.»
«Куди сервіз тягнеш?» — метнулась свекруха.
«Він мій, від тітки, пам’ять про неї.»
«Без нього тут порожньо буде!»
«Це не мої клопоти. Зате у вас буде онук.»
«Бери лише своє!»
«Ноутбук мій, кавоварка та мікрохвильовка — подарунки колег. Машину купила до весілля. У вашого сина — своя.»
«У тебе все є, а дитину народити не можеш!»
«Це не ваша справа. Видно, так Богу завгодно.»
«Не шкодуєш, значить? Може, це ти навмисно робила?»
«Дурниці несете. Мені боляче навіть думати про це.»
Марійка оглянула квартиру — її речей більше не було. Щітка, косметика, капці… Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала — статуетка собаки, пам’ять про бабусю. Всередині був тайник з сережками та перснем — не дорогоцінними, але рідними. Богдан вважав її сміттям. Невже викинув? Марійка відкрила балкон.
«Ти що там забула? — почувся голос свекрухи. — Збирайся й гайда!»
Собака знайшовся, все на місці. Тепер можна їхати.
«Ось ключі, прощавайте. Сподіваюся, більше не зустрінемось.»
Марійка заїхала до офісу. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Ми всі тобі співчуваємо, — сказав начальник. — Але без тебе важко. Три тижні вистачить? Будь на зв’язку, половина проектів без тебе зупиниться.»
«Добре, це відволіче. Дякую.»
«Допомога потрібна?»
«Ні.»
«Розпоряжусь про відпускні та премію.»
«Дякую, до речі.»
Марійка не шукала квартиру — поїхала до Вербового. Бабусин дім пустів із її смерті три роки тому. Матері вона не знала — та померла під час пологів. Тепер і сама Марійка не могла стати матір’ю…
Година в дорозі — і вона біля дому. Старий дуб, зарослі ромашки. Востаннє вони з Богданом були тут восени, смажили шашлики. Марійка загнала машину у двір, ключ від комори лежав у хаті. Відкривши двері, вона застигла. Тиша. На столі — брудні чашки, тарілки. Вона ж прибирала минулого разу! Хтось був тут.
Дві чашки, пакети із соком, пляшки улюбленого ігристого Богдана. Не з осени. Значить, він приїжджав. З ким?
«Неважливо,» — відмахнулась Марійка. Треба міняти замки. Новий початок, прибирання, гаряча ванна. Вона вирішила змити минуле.
Раптом стук у двері, потім у вікно.
«Хто там?»
«У вас усе гаразд?»
«Так…» — здивувалася вона.
Марійка вийшла. Біля дому стояв незнайомець.
«Вибачте, мабуть, налякав, — сказав він. — Я сусід, увесь день бачив, як ви клопочетеся. Потім ви зникли, а з труби дим. Подумав, чи не сталося чого.»
«Дякую, усе добре.»
«Ви родичка Богдана? Він нещодавно був із жінкою… Сестра?»
«Ні, майже колишня дружина. Розлучення триває.»
«А дім ваш?»
«Мій.»
«Я тимчасовий сусід, живу у друга. Теж розлучення, завтра вільний. Якщо що, кличте. Я Ярослав.»
«Я Марійка. Почекайте, можете замок замінити?»
«Так. Скажіть коли.»
«Якомога швидше. Завтра куплю.»
«Давайте я подивлюсь і куплю, а то виберете не той. Мені до міста.»
«Добре.»
Минуло два тижні. Залишився тиждень відпустки, але повертатися до міста Марійка не хотіла. БогданТоді вона підняла очі й усміхнулася — біля калітки стояв Ярослав із букетом волошок, а за руку його тримала маленька дівчинка, в очах якої грало те саме світло, що колись врятувало її саму.
**Закінчення.**
