Розбиті мрії: ціна кохання
Багато років Олена та Андрій мріяли про дитину, але доля була нещадною – вагітність так і не наставала. Рішення усиновити дитину прийшло саме собою, ніби остання соломинка. Шлях виявився складним: безкінечні перевірки, папери, очікування. Олена досі пам’ятала їхній перший візит до дитячого будинку у сусідньому місті. Дитячі очі, сповнені надії та страху, дивилися на них, немов благаючи забрати їх звідти. Серед них була Марічка – дванадцятирічна дівчинка з темними кісками й глибокими блакитними очима, так схожа на покійну сестру Олени. Серце жінки стиснулося від ніжності. Андрій мріяв про сина, але Марічка одразу ж покорила їх обох. Вона раділа кожній їхній зустрічі, тягнулася до них, як до рідних.
Дізнавшись від директора притулку, що Марічку вже п’ять разів усиновлювали і щоразу повертали, Олена ледве стримала сльози. «Вічна дитяча будинківка», – так називали дівчинку. Причини повернень були неясними, але Олена не вникала в деталі. Її доброму серцю було не винести думки, що дитина стільки разів ставала жертвою тих, кого встигла полюбити. Вони з Андрієм вирішили: Марічка стане їхньою донькою, і більше ніхто не зважиться її зрадити.
Поки чекали на схвалення документів, вони забирали Марічку додому все частіше. У їхній трикімнатній хрущовці для неї приготували окрему кімнату – мрію будь-якої дитячої будинківки, яка ніколи не мала власного простору. Марічка була в захваті, а Олена та Андрій оточували її любов’ю та увагою, намагаючись загоїти її рани. І тут сталося диво: Олена дізналася, що вагітна. Це було наче благословення – так часто буває з тими, хто бере усиновлених дітей. Подружжя тріумфувало, але від усиновлення відмовлятися не збиралися. Марічка стала частиною їхнього життя, їхньою родиною.
Опека нарешті дала дозвіл, і Марічка назавжди покинула дитячий будинок – так вони думали. Психолог радив розповісти дівчинці про майбутню появу малюка, щоб підготувати її. Олена та Андрій наважилися на розмову. Вони пояснила, що скоро у Марічки з’явиться молодша сестричка, що вони любитимуть її так само сильно, що вона назавжди залишиться їхньою донькою. Але коли справа дійшла до того, що кімнату доведеться ділити з малюком, коли та підросте, Марічка змінилася в обличчі. Її погляд на мить став холодним, майже ворожим. Вона мовчки встала та пішла, не дослухавши.
З того дня Марічка почала поводитися дивно. Щойно батьки з’являлися вдома, вона кидалася їх обіймати, стискаючи руки так міцно, ніби боялася, що вони зникнуть. Іногда підбігала до Олени ззаду, обхоплювала за шию з такою силою, що тій ставало важко дихати. «Я тебе люблю, мамо», – шепотіла Марічка, але її очі при цьому склеплювалися, а зуби скреготали від напруги. Олена відповідала ласкою, але Андрій дедалі більше хвилювався. Психолог, до якого вони звернулися, провів із Марічкою кілька сеансів і запевнив, що дівчинка просто боїться втратити увагу батьків через майбутню дитину. «Нічого страшного, приділяйте їй більше часу», – сказав він.
Пекло почалося, коли народилася Софійка. Малюк з’явився раніше терміну, часто плакав і вимагав постійного догляду. Щоб не турбувати Марічку, ліжечко поставили у спальні батьків. Олена розривалася між доньками, виснажуючи себе до межі. Андрій допомагав: відводив Марічку до школи, читав їй на ніч. Спочатку все здавалося нормальним. Але потім Олена почала помічати: варто було залишити Софійку із Марічкою наодинці, як малюк заходився в істеричному крику. Олена кидала все й бігла в кімнату, де заставала Марічку, «турботливо» метушився над сестричкою. Але одного разу вона увійшла саме в той момент, коли Марічка затискала Софійці носик, тримаючи її обличчя пальцями. Побачивши Олену, вона відпустила малюка, і та, задихаючись, закричала. Олена, тремтячи, підхопила Софійку на руки, намагаючись зрозуміти, що сталося. Марічка мовчала, дивлячись на неї своїми великими блакитними очима – порожніми, без краплі каяття.
Ввечері Андрій спробував поговорити з Марічкою. Після довгих умовлянь вона пробурмотіла, що «витирала Софійці носик». Пояснення звучало безглуздо, але психолог знову закликав батьків бути терплячішими: «Дівчинці бракує любові». А незабаром стався новий інцидент: Олена застала Марічку біля ліжечка з пляшечкою, повною окропу, яку вона збиралася дати Софійці. Марічка знову мовчала, спостерігаючи за реакцією батьків. Олена, дивлячись у її очі, вперше побачила не дитину, а холодну, жахливу порожнечу.
Час минав, Софійка підростала, ставала спокійнішою. Марічка, як здавалося, звикла до сестрички, але Олена більше не залишала їх наТепер Олена стояла біля вікна, дивлячись, як Андрій веде Марічку назад, і відчувала, що їхня мрія про родину розсипалася, як пісок.
