Розбиті мрії: Драма Соломії
Соломія похмуро крокувала вітальнею їхньої квартири у Львові, раз-у-раз поглядаючи на телефон. Чоловік знову запізнювався, і її терпець лопав, як натягнута струна.
— Де його чорти носять? — бурчала вона, стискаючи телефон так, що пальці побіліли.
Клацнув замок, і в коридорі з’явився Богдан, втомлений, але з винуватою посмішкою. У руках він тримав скромний букет ромашок.
— Це тобі, — простягнув квіти. — Пробач, затримався у мами, допомагав їй.
— Затримався? — Соломія спалахнула, її голос затремтів від образи. — А подзвонити не міг? Я тут з розуму з’їжджаю, переживаю!
— Загнався, забув, — Богдан опустив очі, тереблячи край куртки. — Мамі допомагав, а потім… Слухай, ми з нею поговорили й дещо вирішили.
— Що вирішили? — Соломія завмерла, відчуваючи, як холод пройшов по спині.
Богдан глибоко зітхнув і почав говорити. Соломія слухала, і з кожним його словом її обличчя кам’яніло від люті й недовіри.
Вона вже не пам’ятала, коли бачила чоловіка вдома більше години. Він ішов на світанку, повертався за північ, коли вона давно спала. Якщо взагалі повертався. Весна врилася в місто, і Богдан ніби став іншою людиною. Взимку він поспішав додому, кутався у плед, бурчав на її пропозиції прогулятися. Тепер же його наче підмінили — він пропадав днями й ночами.
Мати Богдана, Ганна Степанівна, з першого погляду викликала в Соломії відразу. Коли вони познайомилися, вона відчула, як свекруха дивиться на неї з холодним прицілом, ніби оцінюючи товар. За столом Ганна Степанівна зверталася лише до сина, ігноруючи невістку. Соломія шкодувала її чоловіка, Івана Михайловича. Той виглядав знесиленим, говорив з дружиною боязко, ніби боявся її гніву, й здригався від кожного її різкого слова.
Тоді ж Соломія зрозуміла: жити з такою родиною під одним дахом — справжній жах. На щастя, у неї була своя квартира, і після весілля Богдан переїхав до неї. Ганна Степанівна не заперечувала, навіть допомогла синові зібрати речі, ніби рада була позбутися його присутності.
На новосілля свекруха приїхала ненадовго: окинула квартиру пильним поглядом, випила чаю й поїхала. Минув рік їхнього шлюбу, і Соломія не могла ні похвалитися, ні поскаржитися. Жили, як усі: дім, робота, рідкі свята. Батьки Соломії залишилися в іншому місті, кликали до себе, але вона звикла до незалежності. Тут у неї була робота, друзі, житло й чоловік. Їй здавалося, що сімейне життя в неї виходить непогано. Богдан був непримхливим, жили скромно, але на життя вистачало.
Іноді допомагали свекрусі, якщо та просила сина. Раз на місяць могли сходити в кав’ярню, будували плани, мріяли про майбутнє. Соломія мріяла про дітей, але Богдан відмовчувався. Вона розуміла: мріяти легко, а виховувати дитину — зовсім інше. Богдан же хотів машину. Соломія погоджувалася, що машина — річ корисна, але дорога. Брати кредит вона не хотіла, просити у рідних — тим більше. Довелося б затягувати пасок, відкладаючи більшу частину зарплати, і то вистачило б лише на вживану.
Богдан пояснював свої відлучки просто:
— Мамі допомагаю. Дачний сезон почався, вона щодня туди мотається, а я з нею. Треба ж підтримати.
— А мені не допомагаєш! — спалахувала Соломія. — Скільки разів просила полагодити кран у ванній? Двері на балкон ледве тримаються!
— Сольо, ну що ти зрівнюєш? Це ж мама! — відмахувався він.
Такі розмови спалахували все частіше. Соломія втомилася бути дружиною «вихідного дня», та й то не завжди. Навіть у суботу Богдан їхав до батьків. Вона раділа, що її не кличуть допомагати на дачі, але іноді задумувалася: чому?
Одного разу у свекрухи вона спробувала консервовані кабачки. Вони були такими смачними, що Соломія непомітно з’їла півбанки.
— Невже самі зробили? — здивувалася вона.
— Звісно, — гордо відповіла Ганна Степанівна. — Весь весну й літо працюю, щоб зима своє було.
— Моя мама консерви не робить, я вже забула цей смак, — сказала Соломія, сподіваючись, що свекруха поділиться запасами.
Але Ганна Степанівна пропустила натяк повз вуха.
— Дивна у вас родина. Як це — не робити заготовки? Я щороку банки кручу. Важко, зате зимою на столі огірки, помідори, варення. А в лінивих стіл завжди пустий, — вона подивилася на Соломію з докором.
Соломія більше не піднімала цю тему. По дорозі додому купила банку кабачків, насмажила картоплі й з’їла все на самоті.
Того вечора Богдан знову запізнився. Соломія, киплячи від злості, метушилася по кімнаті, стискаючи телефон. Їй набридло вечеряти самій, набридло чекати чоловіка, як вірний пес. Двері відчинилися, і вона напружилаВона закрила двері, глибоко зітхнула і усвідомила: іноді краще зберегти власну гідність, ніж триматися за шлюб, що став в’язницею.
