Невідчинені вікна
Ганна вперше за багато місяців почула свій власний голос. Він пролунав хрипло, стисло, наче пробився крізь шар пилу, що опав на голосові зв’язки та час:
— Доброго ранку.
Це не було звернення. Це була спроба. Голос ніби не певний, чи має право звучати. Він здався таким, належним іншому життю — тому, де зранку ляскали двері ванної, на кухні кипітив чайник, а маленькі босі ніжки бігли до неї, щоб показати, як виріс пророщений горох на ваті у медовій баночці.
Ганна розплющила очі в глухій тиші. Стеля — тьмяна, сірувата, як вигоріле небо, нависала над нею нерухомо, без жодного ознаки життя. У хаті було тепло, але легкий протяг торкнувся краю фіранки — знову залишила вікно відкритим. Або не забула, а спеціально. Раптом саме звідти знову почується дитячий сміх. Або кроки. Або подих.
Вона лежала на спині, не ворушачись, ніби сподівалась, що якщо довго дивитись угору, там, між тріщин на побілці, проступить шлях. Маршрут, який покаже, як вийти з цієї безкінечної сірої кімнати, а головне — із самої себе.
На кухні усе залишалося на своїх місцях. Чашка із засохлою кавою на підвіконні — ніби чекала, коли почнеться вчора. Потемніле яблуко на дошці, забуте, як забуті розмови. І фото на холодильнику: хлопчик років шести, у костюмі космонавта, посміхається щиро та широко, наче саме зараз збирається запитати: «Мамо, а я справді полечу?…»
Вона не торкалася фотографії понад рік. Руці було досить наблизитись — і вона застигала у повітрі, боячись стерти спогад. Знімок тримався на магніті з дитячої офтальмологічної лікарні — смішно, якщо подумати. Тоді вони поїхали «просто на огляд», син скаржився на букви, що тікають. А в результаті… все закінчилося не довідкою і не окулярами. Все закінчилося інакше. Тим, до чого ніхто не готовий. І звідки немає дороги назад.
Біля входу, коло самих дверей — маленькі кросівки з блакитними липучками. Запилені. Тихі. Безмовні свідки часу. Ганна щодня проходила повз, відчуваючи трепет, немов боячись, що якщо випадково зачепить, усе розвалиться. Здавалося б — пара дитячого взуття. Пластик, тканина, підошва. А насправді — ціле життя. Маленький всесвіт, стиснутий у двадцять сантиметрів.
Колись вона любила ранок. Варила каву, вмикала музику. Тепер — окріп із зеленим чаєм, без цукру, без лимона. Гіркота котилася горлом, немов невимовлені слова. За вікном поволі починалося місто: маршрутки, сигаретний дим, гавкіт собаки, крики сусідів. Місто жило, не знаючи, що десь поруч хтось давно перестав.
Ганна викладала літературу. У Полтавському коледжі. Обожнювала Довженка — за стриманість, за біль між рядків, за паузи, у яких можна було ховатися. Після… вона пішла. Спочатку — на лікарняний. Потім — у нікуди. Більше не повернулась. Не могла. А потім уже й не хотіла. Читання стало невитриманим: слова роздирали грудину зсередини.
Навесні подруга силою затягла її до групи підтримки. Там був запах дешевої кави з автомата, сірі стіни, стерті часом та чужими історіями. Пам’ятала жінку у червоній кофті, яка втратила чоловіка. Хлопця років двадцяти, що мовчав увесь вечір, вчепившись у рюкзак. Ніхто не кричав. Але повітря дзвеніло від болю, як натягнута струна.
Ганна почувалася там зайвою. Ніби її втрата — занадто особиста. Занадто невидима. Без могили, без дати, без прощання. Наче їй не можна було страждати вголос. І вона пішла. Тихо. Більше не поверталася.
Іноді вона писала листи. Не відправляла. Просто зберігала. У ноутбуці була папка «Чернетки». Вона писала йому.
«Ти би зараз пішов до першого класу. Ти би, мабуть, не любив манку. Ми б сварилися зранку. А може, ти був би спокійним. Ти би знав, як пахнуть мої волосся. Я б заплітала тобі коси, якби ти була дівчинкою. Але ти — хлопчик. Мій космонавт. Мій «мамо, дивись!». Моя надія».
Іноді вона не дописувала. Просто ставила крапку. Без продовження. Без пояснень.
Сьогодні голос вирвався не з порожнечі, а з глибини. Він не просив, не кликав, не страждав. Він просто був. І цього раптом вистачило.
Вперше за довгий час Ганна захотіла вийти. Просто вийти. Без мети. Без приводу. Просто ступити ногою на вулицю. На землю, яка давно не відчувала її кроків.
Вона дістала пальто. Давно не надягала. Натягнула чоботи. Завмерла. Слухала, як старий паркет зітхає під підошвами. Усередині — дивний тремтіння. Не страх. Не біль. Щось інше. Ніби щось поверталося.
Вона підійшла до холодильника. Взяла фотографію. Обережно зняла магніт. Провела пальцем по обличчю сина, по його широкій, такої живої усмішці.
— Підемо, мій космонавте. Мені треба знову вчитися жити,Вона зробила другий крок, і це вже не був крок назад.
