Ось я й запропонувала свекрусі поділити полиці в холодильнику — і почався скандал: «Що за маячня, навіть у гуртожитку такого не було!»
Чотири роки. Саме стільки ми з чоловіком та нашою дворічною донькою живемо під одним дахом з його матір’ю — Ганною Михайлівною. У старій трикімнатній хрущовці на околиці Чернігова. Живемо, бо не можемо дозволити собі інше житло. Мій чоловік працює звичайним слюсарем, я — бібліотекарем у місцевій школі. Зарплат ледве вистачає на підгузки, хліб та комуналку. Навіть якби я взяла підробіток, це б не дало нам змоги знімати квартиру. Тому терпимо. Кожен день.
Я намагалася бути вдячною. Все ж Ганна Михайлівна — не чужа. І хай у неї гострий язик, але вона ж бабуся нашої дитини. Допомагає — посидить з онукою, поки я бігаю в аптеку чи до лікаря. Але з часом стає все важче. Немов ходимо полем, замінованим сварками. Найменша необережність — і вибух. Спочатку дрібниці: не вимила тарілку одразу, не протерла плиту. Потім пішли докори: «Знову твоя картопля зкисла», «Чому доїла мій кефір?» — хлоп його бери, я навіть не відкривала.
Я мовчала. Та одного разу, коли вона знову звинуватила мене, що її «курячий бульйон зник», я не стерпіла. Запропонувала розмежувати холодильник. По-чесному: верхня полиця — її, середня — наша. Вона варить собі, ми собі. І без звинувачень. Кожен своє.
Ганна Михайлівна завмерла, а потім як гаркне:
— Що ти верзеш?! Навіть коли я в молодості жила в гуртожитку з п’ятьма дівчатами — ніхто холодильник не ділив! Усе було спільне. А ви що, сім’я чи сусіди?! То я варю борщ — а ви: «Дякуємо, у нас своє»? Як ви поясните дитині, що банан на нижній полиці — бабусин і його брати не можна?! Що за дурня?! Не в моїй хаті!
І справді — у її хаті. Вона нам про це нагадує щодня. Якщо щось дозволимо — навіть новий рушник повісити чи переставити чашку — одразу почуємо: «Це моя квартира. І буде так, як я скажу». Без натяків, прямо.
З іншого боку — вона знає, де купити найдешевше м’ясо, у якому кіоску сир за акцією, а де знижка на овочі. Літає по базарам і приносить продукти за копійки. Інше діло я — беру те, що ближче до дому. І, так, дорожче. А вона — мов снайпер: вичікує, прицілюється — і бере. Але потім усе це — привід для нарікань: «Я старань, а ви тільки закидаєте мене дурницями!»
Я говорила з чоловіком. Пропонувала: давай знімемо хоч якусь однушку, хоч на краю міста. Аби окремо. Але він не хоче. «Не витягнемо. Мама сама не впорається. Вона образиться…» І так кожен раз. Він боїться її образити, а я кожен день відчуваю, як ображають мене. І ніхто мене не жаліє.
Свекруха каже, що спільні вечері — це родинна традиція. Але в нас вони закінчуються криками, стукітом дверей і тишею на тиждень. Іноді я просто мрію сісти за стіл і спокійно поїсти. Без остраху, що хтось кине: «Нащо це з’їли? Я ж на завтра залишила!» Чи: «Знову стіл не витерла!»
Я втомилася. Але виходу нема. Ми застрягли між поколіннями, між бідністю й необхідністю терпіти. Хочу втекти. Хочу жити, а не існувати. Але поки що лишається одне — чекати. Чекати, поки донька підросте, поки чоловік наважиться, поки збережемо хоч на оренду…
І кожного разу, відчиняючи холодильник, я чую не скрип дверцят. Я чую крик: «У моїй хаті буде так, як я сказала!»
