Остап запізно зрозумів, що стоїть на табуреті з мотузкою в руках, і його наміри можуть бути сприйняті не так, як він очікував.
Він сидів на ліжку в одних трусах, спустивши ноги на підлогу. Йому знову здалося, що мати кличе його.
— Остапе, сину… Остапе…
Майже щоночі прокидався від її голосу. Розумів, що вона не могла його кликати — адже три тижні тому вона померла. Але все одно сідав, слухав, чекав.
Останні півроку вона не вставала. Остап працював удома, щоб бути поруч. Намагався найняти сидівлю, але через три дні вона втекла, прихопивши всі гроші та мамині золоті прикраси. Більше він не ризикував.
Працюючи за комп’ютером, напружено прислухався, і за першим голосом біг до матері. Втомлювався так, що іноді засинав прямо перед монітором. Тієї ночі теж прокинувся від її голосу, кинувся до неї в кімнату. Але вона вже не дихала. Він заплакав і благав у неї пробачення, адже разом із жалем відчував і полегшення. Відмучилась. Вільний.
Але ось уже три тижні він жив сам, і радості не відчував — лише важку самотність і порожнечу в душі.
Вона була жвавою, молодою. Наспівувала, коли прасувала білизну чи прибирала. Здавалося, що так буде завжди. Остап і уявити не міг, що вона буде тяжко вмирати.
Спати вже не хотілося. Поглянув на годинник — пів на сьому. За вікном застигла сіра осіння мряка. Вона якимось дивом проникла й у кімнату, зтерла всі барви до напівтонів. Тихо, пусто, похмуро.
Йому здавалося, що він теж став сірим, неживим. Остап встав, одягнувся і підійшов до дверей її кімнати. Після її смерті заходив туди лише раз — вибирав у шафі сукню для похорону. Різко відчинив двері й увійшов. У ніс вдарив знайомий застояний запах ліків, сечі й змученого хворобою тіла. Намагаючись не дивитися на порожнє зім’яте ліжко, підійшов до вікна, відсмикнув штори й розчинив його навстіж.
У кімнату вдерся свіжий вологВітер ворвався разом із шумом прокидаючогося Києва, і Остап раптом відчув, як у грудях розігрівається маленьке, але яскраве вогнище надії.
