Рожевий хустик
Вівча похоронила чоловіка два роки тому. Він був на сімнадцять років старший за неї. А їй на момент знайомства з ним було двадцять дев’ять.
Завжди вона залишалася непоміченою хлопцями. Скромна, домашня, клубів та галасливих компаній уникала. У школі та університеті хлопці бачили в ній товаришку, просили списати домашні завдання, пропущені лекції. А зустрічалися вони з красунями, веселими дівчатами, які не обтяжували себе мораллю.
З Богданом Вівча познайомилась на вулиці. Стояв теплий травень, цвіла калина, молода зелень тішила око. Все це розкішшю заливало ласкаве сонце.
Вона вирішила пройтись додому пішки. Йшла, насолоджуючись погодою, прижмурювалася від сонячного проміння й усміхалася без причини кожному, кого зустрічала.
Назустріч йшов він — високий, привабливий чоловік у розхристаному чорному плащі. Порівнявшись із нею, він усміхнувся й промовив:
— Гарна погода. Майже як літо. А я ось плащ напягнув. — Голос у нього був приємний, низький.
— То зніміть його, — відповіла Вівча.
Чоловік негайно скинув плащ і перекинув його через руку. Вона чомусь не пішла, стояла на місці, немов зачарована.
— Так, справді, краще. Може, хочете морозива? — не чекаючи відповіді, незнайомець побіг до кіоску. Вівча хотіла піти, але подумала, що це неввічливо.
Він повернувся й простягнув їй стаканчик із крем-брюле.
— Ой, моє улюблене, — здивувалася вона. — Як ви вгадали?
— Я теж його люблю, — відповів чоловік.
Вони йшли поруч, їли морозиво й говорили про все. Додому Вівча повернулася пізніше, ніж зазвичай. Від вечері відмовилася — наїлася морозива.
— Чого в тебе очі горять? — прищурилася мати.
— Нічого не горять, — відповіла Вівча, чомусь червоніючи.
Богдан наступного дня подзвонив і запросив її на прогулянку.
— На вулиці дощ. Ви знаєте? Я парасольку не взяла, — розчаровано сказала вона.
— Нічого, тоді підемо до кіно. Де ви працюєте? Я за вами заїду.
По дорозі він розповів, що рік тому померла його дружина. У неї був вадУ неї був вадливий серцевий клапан, і лікарі забороняли їй народжувати.
