Багато років я мовчала про це. Не через сором — боялася засудження. Адже ж як — відмовитися від батьків, перестати розмовляти, ніби вони чужі. Та ось я наважилась. Бо мені більше не боляче. І тому, що лише поставивши крапку в цьому спілкуванні, я нарешті відчула, що живу.
Мене звати Оксана. Я родом із Чернігова. Моя сім’я — начебто звичайна: мама, тато, я. Дитинство… воно не було щасливим. Не тому що нас били чи голодували — в нас були їжа, школа, іграшки. Але душа дитини лишалася пустою.
Все почалося, коли батько почав пити. Спочатку — по святах. Потім — вихідними. А згодом — просто тому, що день важкий. Пляшка за пляшкою. І кожен вечір у домі ставав полем бою. Батько міг лежати у передпокої, ледь дихаючи, а мама просто проходила повз, шепочучи: “Не заважай. Іди до своєї кімнати”. Вона не обіймала, не питала, як я. Не казала, що все буде добре. Вона просто існувала поруч із ним — і втягла в це й мене.
Я рано зрозуміла: просити любові — марно. Коліна я сама мазала зелкою, сама йшла до лікаря, сама розбиралася зі шкільними проблемами. Коли вперше отримала грамоту — ніхто не прийшов на нагородження. На останній дзвоник я запросила батька. Він обіцяв. Та не прийшов. Сказав, що “робота”. Я стояла в шкільному дворі і дивилася, як інші батьки знімають своїх доньок на камеру, дарують квіти. А мій навіть не згадав про такий день.
Після цього я більше не кликала їх нікуди. Ані на диплом в університеті. Ані на урочистості в ЗАГСі. Ані на першу виставку, коли нарешті почала заробляти мистецтвом.
А найболючіше сталося згодом. Коли я привела до дому свого першого хлопця, батько був п’яний і влаштував скандал. “Він тобі не пара”, — вигукнув він. Грубо. Принижуючи не лише його, а й мене. Тоді я зрозуміла: для нього я не особистість. Я — ніхто. Навіть не донька. Просто хтось, хто заважає йому пити.
Я переїхала. Зняла крихітну кімнатку на околиці. Грошей не вистачало. Іноді — навіть на їжу. Але дихалося легше, ніж вдома. Тиша без криків. Самотність — без докорів. Свобода — без страху.
Та життя — не пряма дорога. Розлучення, пандемія, безробіття. І я була змушена повернутися в той самий дім, у той пекельний круг, де все лишилося незмінним. Мати з вічно втомленим обличчям. Батько, який ігнорував карантин, бігав до друзів, а потім валявся на підлозі. Я не витримала — одного разу просто штовхнула його в спину, бо не могла більше терпіти. Він сіпнувся. Мати кричала. Уся злість за роки вилилася у цих вигуках, ніби це я була винна. У тому, що живу. Що повернулася. Що смію бути нещасною поряд з їхньою “великою жертовністю”.
Коли я знову спакувала валізу, дала собі обіцянку — ніколи не повертатися.
Зараз у мене інша родина. Чоловік. Робота. Ми живемо у Львові, у невеликій, але затишній квартирі. Я не прошу багато від життя. Мені важливі спокій, повага та тепло. Усього цього я не знала в дитинстві. І тепер створюю це сама для себе.
Батьки дзвонять. Іноді. Зазвичай — раз на місяць. Розмова триває не більше хвилини. Сухі фрази: “Як ти?”, “Живемо”, “До побачення”. І знаєте… я не відчуваю провини. Я не сумуваю. Я не хочу назад.
Це не про злість. Не про помсту. А про порятунок. Я стільки років йшла з тягарем на плечах, що коли скинула його — не відразу збагнула, як легко стало. Я не зобов’язана бути донькою ціною власного щастя. Не зобов’язана любити тих, хто мене не кохав. Не зобов’язана пробачати все.
Якщо ви читаєте це — і впізнаєте себе, знайте: ви не самі. Ви не зобов’язані терпіти. Іноді відрізати — не жорстокість, а турбота. Про себе.
Я перестала спілкуватися з батьками. І вперше почала жити.
