Сьогодні я розумію, що все йшло до цього моменту. Наші з Сергієм стосунки давно перетворилися на пустоту. Кохання зникло, залишилися лише звичка та німі свари за зачиненою дверима. В повітрі стояв той самий тяжкий спокій, як перед бурею.
Я робила вигляд, що все гаразд. Може, це лише період? Але глибоко всередині знала: щось зламалося. Але як жити далі? У нас ж донька… Про неї треба думати.
Я готувала, прибирала, слідкувала, щоб Софійка вчасно поверталася зі школи. Вона вже мала свої дівочі таємниці. Так, дорослішає. А Сергій? Він приносив зарплату. І це була вся його участь у родині.
Останнім часом він не випускав телефон з рук. Сидів, занурений у екран, наче підліток.
Раптом я захворіла. Температура, мігрень, усе тіло болить. Попросила його приготувати вечерю. Софійка знову десь гуляла з подружками.
— Та годі, обійдемося чаєм з бутербродами, — відповів Сергій.
Мені було так погано, що я не сперечалася. Два дні пролежала у гарячці. Коли трохи одужала, побачила кухню — брудну посуд у мийці, переповнене сміття, порожні коробки від піци. Пральня завалена його сорочками, у передпокої пісок хрустить під ногами, а в холодильнику — пусто. Я взялася за прибирання, готування, а ввечері впала без сил.
Після вечері в мийці знову гора брудного посуду. Я ледь не розплакалася.
— Годі. Я не прибиральниця. Я так само працюю, а потім ще й вдома все роблю. Ти міг би хоча б за собою помити, — вилилося з мене.
— Ти ж усе одно помиєш, — спокійно відповів він.
— Винеси сміття вранці. Я пакет біля дверей поставлю.
— Гаразд, — буркнув він, не відриваючись від телефона.
— Не «гаразд», а зроби! — голос мій став різким. — Раніше ти допомагав, навіть пилососив. Я не прошу неможливого — викинути сміття. Ти мене взагалі чуєш? Відірвись від екрана!
— Що? Я й так усе роблю.
— Що саме?
— Чого ти знову завелася? Ти ж жінка, це твоя робота. Я гроші в сім’ю приношу. Ще й посуд мити? У нас дві жінки в домі!
— Ти свою доньку «жінкою» називаєш?! — спалахнула я.
— До речі, де вона? Твоє виховання — дозволяєш гуляти. А через якусь мийку лаєтьсяш, — проворчав він.
— Справа не в мийці… Справа в твоїй байдужості…
— Годі! Набридло! — Він вийшов, хлопнувши дверима.
На столі засвітився екран його телефону. Я встигла побачити ім’я: «Віра».
Ось воно. Те, про що я здогадувалася, але боялася зізнатися.
Він повернувся, схопив телефон.
— Хто така Віра? — запитала я, намагаючись звучати спокійно.
— Ти лізла в мій телефон?! — очі його розширилися.
— Він під паролем. Що приховуєш? — прошепотіла я, а сама думала: «Скажи що-небудь… Збреши…»
— А якщо так? — він викликаюче подивився на мене. — Так, у мене є інша. Давай вирішимо це цивілізовано.
— Як саме? — голос задрожав, сльози пішли самі.
— Ось, почалося… — він скривився. — Якщо хочеш грати жертву — залишай усе, як є.
Мій світ розсипався. Ніби грім ударив, і пішов дощ, що ніколи не закінчиться.
— Що стоїш? Збирай речі.
— Як? Куди?.. — я не розуміла.
— Квартира моя. Батьки подарували. Міняти не збираюся.
— А ми з Софійкою? Ти жартуєш?
— Ні. Їдь до матері.
— Я нікуди не піду, — раптом почувся голос доньки.
— Ти підслуховувала? — сердито запитав Сергій.
— Ви так кричали, що сусіди чули. Ви розлучаєтесь? Я залишуся з татом.
— Ось, — він показав на неї. — Хто тепер «поганий»? — Вийшов, мабуть, писати тій «Вірі», що житло скоро звільниться.
— Софійко, він не буде сам… — я ледь вимовляла слова.
— Ну й що? У мене своя кімната. До бабусі я не поїду — там глушина. Тут школа, друзі… Мені треба вчити уроки! — Вона швидко пішла.
Мене огорнула паніка. Що робити? Була родина… а тепер мене виганяють. Наче смерч підхопив, викрутив усе догори дригом і викинув у пустоту.
Ні, цього не може бути. Навіть донька… Треба заспокоїтися. Вона ще дитина, не розуміє… Я сховалася у ванній, ридаючи. Коли вийшла — на дивані лежала подушка й ковдра.
— Це що значить? — прошепотіла я.
— Хіба не зрозуміло?
Я лягла, підігнувши ноги — диван був вузький. Цілу ніч не спала, думала: куди йти? Я старалася бути хорошою дружиною, матір’ю… Виявилося, ні тим, ні іншим. Унижатися не буду. Боротися за квартиру — марно. Але за доньку… Ще не все втрачено.
Вранці я пішла, поки вони спали. На роботі колега відразу помітила мій стан.
— У мене немає ні родини, ні дому… — я сховала обличчя в долонях.
— Так серйозно?
— Серйозніше не буває.
— У мене є квартира… стара, але жити можна. ЗаходьІ тоді я зрозуміла – все це було початком чогось нового, чогось кращого.