22 квітня
Мої думки минулої ночі крутилися, як вітер над Дніпром думала про все, що було й про те, що не повернути. Сьогодні я сиділа у кабінеті нотаріуса, дивилася на чисті бланки та підписи і не відчувала ні злості, ні жалю. Просто тиха впевненість і рішучість.
То ти все ж вирішила, Маріє? Сергій хмурив брови, відвертаючи погляд. Як, кажеш, ділитимемо?
Я зустріла його очі. В мені не було сліз лише давно назріле розуміння.
Забирай усе, Сергію, сказала спокійно й твердо.
Що значить усе? недовірливо перепитав він.
Квартиру у Києві, дачу в Конча-Заспі, машину, рахунки. Все залишаю тобі, махнула рукою.
Смішиш мене, чи це твоя хитрість? він навіть посміхнувся.
Це не жарти й не маніпуляції, Сергію, прошепотіла я. Тридцять років я відкладала свою мрію задля спокою в домі. Тридцять років стирала за всіма, мила, готувала, слухала то зайві витрати, жінчині забаганки. Знаєш, скільки разів я хотіла поїхати до моря? Двадцять. А реально ми були рівно три рази. Ще й постійно чув, як ти ремствував не на часі, не по кишені.
Сергій знизав плечима.
У нас все було: дах над головою, борщ на плиті
Було, погодилась я. Тепер у тебе все це буде повністю твоє. Вітаю з перемогою.
Юрист, що сидів навпроти, дивувався: звик до сварок, істерик, поділу всього до копійки. А тут жінка просто так віддає те, за що інші воюють роками.
Ви впевнені? За законом вам половина належить тихо втрутився юрист.
Я посміхнулася вперше за довгий час.
Я й половини порожнечі не хочу. Краще вже все будувати заново.
Сергій ледве стримав радість, не вірив у такий хід подій. Мав намір торгуватись, лякати, диктувати отримав усе без боротьби.
Ну от. Нормально вирішила, зрадів він, аж ляснув по столу.
Не плутай розум із свободою, підписала я папери.
Додому їхали разом, але відчувала себе ніби на різних материках. Сергій наспівував щось про розквіт України, стару пісню з його юності. Машина підстрибувала на вибоїнах, а мені здавалось, що відкривається простір вікно, соснова дорога, далечінь… І в серці легкість незнаного польоту: так, це і є свобода.
Здавалося, те, чого не могла знайти роками, раптом з’явилося ось тут, у затишку весняного вечора. Мені вистачило однієї миті, аби відчути життя ще може дивувати.
Три тижні потому я стояла у скромній кімнатці в Черкасах. Зйомна квартира: ліжко, шафа, стіл і старенький телевізор. На підвіконні тішили око дві фіалки перші речі, що обрала власноруч.
Мам, ну ти дійсно таки не при своєму розумі! Кирило нервово кричав у слухавку. Залишила все й полетіла в цю глухомань?
Не залишила, Кириле, а відпустила. Це різні речі, кажу йому.
Тато хвалиться, що ти добровільно йому все віддала. Він дачу вже збирається продавати.
Я поглянула на себе у дзеркало недавно зробила модну стрижку, на яку Сергій не дозволяв навіть натяку. Немовлячо, несерйозно, що скажуть сусіди
Хай продає, усміхнулась я. Він усе життя вмів розпоряджатися речами нехай тепер зробить і це.
А тобі, мамо, нічого не залишилося!
Ні. Мені залишилося головне моя свобода. І, уяви собі, можна у пятдесят вісім почати все з нуля.
Працюю адміністраторкою у приватному геріатричному пансіонаті. Робота не легка, але цікава, а головне люди навколо нові, щирі. Нарешті в мене є час на себе і свої захоплення.
А Сергій насолоджувався перемогою. Дві перші тижні ходив по квартирі, мов гетьман у маєтку: ніхто не сварить, не нагадує про чашки й немитий посуд.
Пощастило тобі, Сергію! приятель Василь сміявся за келишком Хортиці. Інші по судах гроші лишають, а ти з квартирою, дачею і навіть з машиною! Кум королює!
Вона нарешті зрозуміла, без мене пропаде, самовдоволено вирікав Сергій.
Але минув місяць, і перемога стала кислити. Чистий одяг закінчився, борщик у холодильнику не зявлявся, приготувати обід виявилося не так просто. Колеги стали помічати, як Сергій дедалі неохайніший.
Як там, Сергію, все гаразд? спитав начальник.
Звісно, усе до ладу, просто, як то кажуть, реорганізація.
Одного вечора відкрив холодильник, а там півпляшки кефіру, шматок сала і банка маринованих огірків. Замовив доставку, але ціна шокує.
Пятсот девяносто гривень, озвучив курєр.
За що?! вигукнув Сергій, ледь не впустивши гаманець.
Оцим удома порожнеча, лише гудіння холодильника. Квартира здається холодною, чужою. Всі ті речі, про які мріяв, чомусь не гріють душу. Вперше відчув, що це просто стіни, не дім
А я стою на березі Чорного моря, наповнюю легені свіжим бризом, очі заплющую знову та дитяча легкість. Пенсійний клуб організував поїздку до Одеси: саме я, у рожевій легкій сукні, без дурних економій, сміюся на кожному кроці.
Марічко, йди до нас на фото! кличе Ірина, моя нова подруга й сусідка по пансіону.
Я з бігом стрибаю у кадр це ж так просто: розпущене волосся, щира усмішка, трохи дуркувати, прийняти себе молодою хоть на світлині.
Увечері, дивлячись у галерею, дивуюсь на фото жінка із сяючими очима. Давно не бачила того погляду у дзеркалі.
Пора показати світлини друзям, вирішила й вперше за багато років виклала знімок у старенький акаунт Facebook.
Тим часом Сергій у Києві вже другу добу воює з проривом труби. Вода залила кухню, виклик сантехніка закінчився сумою у дві тисячі гривень, а йому ледь вистачило грошей розрахуватися.
Де той телефон сантехніка? бурчав Сергій, згадавши, що я чомусь усе тримала в голові і майстра по взуттю, і рибалку з базару, і навіть дівчину з перукарні. Не залишилось нічого з тієї невидимої опіки, лише інструкції на холодильнику
Коли вже під вечір наперевірку зайшов у Facebook, ледь не впустив телефон: там я на світлині біля моря! Відранку ще думав як я їм там, без грошей. А у коментарях:
Марічко, яка ви тут юна!
Гарно виглядаєш!
Море тобі пасує!
Перегортав фото: я на пленері, в бібліотеці, з ромашками. Дивився й не розумів чому я зовсім інша, радісна?
Оце так задумливо кинув сам до себе. Вона мала ж сумувати.
Днів за чотири на дачі Сергію довелося самотужки лагодити покрівлю перед зливою. Зірвався, впав, розтягнув звязки. Молодий лікар сказав: лежати тиждень, лікуватись.
Дружина попіклується, а ви відпочиньте, кинув лікар з усмішкою.
Від такої фрази аж щось кольнуло під серцем.
Три дні Сергій пересувався на милицях, їжа закінчилася, готувати не міг, грошей на замовлення не вистачило. Розгублений, таки зателефонував синові.
Привіт, Кириле Допоможеш? тихо попросив.
Я зараз у Львові, відрядження… Мамо дзвонив? Вона б не залишила у біді.
Ні! урвав Сергій. Сам впораюсь!
…Щойно сказав сльозинки на очах: ніби гордість не давала визнати, що без мене вдома голо й порожньо. Ходив, дивився на старі фотографії, як колись ми будували життя разом, жили, сміялись, раділи Київським каштанам на весні.
На дачі зелень заглушила квітники, трави не покошені, яблуні, за якими я доглядала, ті вже роки стоять здичавілі.
Повертаючись до міста, заїхав у Шинок. Замовив борщ і узвар. Першу ложку ледь проковтнув не той смак, не те щось, невловиме і рідне Зїв дві ложки, більше не зміг.
Ось якось сидів, гортав фото: ось ми із Сергієм на молодості у Шаргороді, там наша перша поїздка до Карпат, а тут десятиріччя шлюбу Як я була щаслива! А нині Порожньо. Самотньо.
Писав мені потім Сергій, просив повернутися. А я ніби виросла крила.
Я переїхала до Бердянська, знайшла справжніх друзів, ходжу з новою стрижкою, танцюю вечорами просто неба, відвідую курси малювання, співаю у хорі пенсіонерів. Моя нова сім’я це прості, добрі люди, в яких очі світься життям.
У свої пятдесят вісім я вперше відчула: життя лише починається.
