Розійшлися через тиждень після весілля
— Ти з глузду з’їхав?! Який розлучення?! — Марійка кинула на підлогу букет завялих троянд, який ще вчора здавався їй найпрекраснішим у світі. — Ми ж тільки одружилися! Тиждень тому!
— І що з того? — Іван навіть не відірвав очей від телефона. — Помилка вийшла. Буває. Краще одразу виправити, ніж мучитися роками.
— Помилка?! — голос Марійки зірвався на вереск. — Я для тебе помилка?! Наше весілля — помилка?!
Іван нарешті відірвався від екрана, подивився на дружину. На колишню дружину. Чи як там тепер правильно?
— Слухай, Марієчко, ну що ти істерику влаштовуєш? По-доброму ж кажу. Не підходимо ми один до одного, і все. Я зрозумів це ще першої шлюбної ночі, коли ти влаштувала скандал через те, що я зуби не почистив.
— То почисти зуби! Що тут складного?!
— А чому я повинен? Вдома ніколи не чистив перед сном, і нічого, нормально жив.
Марійка опустилася на диван, обхопила голову руками. Невже вона справді сім років зустрічалася з цим чоловіком і нічого не помічала? Чи помічала, але думала, що після весілля все зміниться?
— Ваню, любий, — вона спробувала говорити спокійно. — Ми ж любимо один одного. Пам’ятаєш, як ти пропозицію робив? На колінах стояв, клявся, що я буду найщасливішою…
— Це була романтика. А життя — воно інше. Ти сама подумай: тиждень живемо, і вже кожен день сваримося. Вчора ти докорила мені, що я шкарпетки не в кошик кинув. Позавчора — що тарілку після борщу не помив одразу. А сьогодні зранку почалося — чому я собі каву зварив, а тобі ні.
— Та я ж спала ще!
— Ну ось бачиш. Мені що, тебе будити, питати, чи хочеш кави? А якщо не хочеш, а я розбуджу — знову скандал буде.
Марійка розгублено дивилася на чоловіка. Невже він серйозно? Невже ці дрібниці для нього привід зруйнувати сім’ю?
— Івасю, — вона підійшла до нього, хотіла обійняти, але він відсторонився. — Та це ж дурниці! Ми причіплятимемося, звикнемо. Усі пари через це проходять!
— Не хочу я причіплятися. Мені і так добре було. Навіщо я взагалі одружився?
Це питання зависло в повітрі. Марійка відчула, як усередині щось обривається. Сім років стосунків, рік підготовки до весілля, купа витрачених грошей, гості, які ще питають, як медовий місяць…
— Знаєш, що, — вона випрямилася, витерла сльози. — Може, ти й маєш рацію. Може, ми справді поспішили.
Іван здивовано глянув на неї.
— То ти погоджуєшся на розлучення?
— А що мені залишається? Силою тебе любити змушувати? — Марійка взяла з комоди фотографію з весілля. На знімку вони обидва посміхалися, щасливі, закохані. — Тільки поясни мені одне. Якщо ти не хотів одружуватися, навіщо робив пропозицію?
Іван почухав потилицю.
— Ну як навіщо… Ти ж постійно натякала. То подруга вийшла заміж, то інша. То каже, нам уже час… Я думав, раз так треба, значить, треба.
— Треба? — повторила вона. — Ти одружився зі мною, тому що треба?
— Ну не тільки тому. Ми ж добре жили разом. Ти смачно готувала, прибирала… Я думав, після весілля так і буде.
— А що зараз не так?
— Та якась ти нервова стала. Усе тобі не подобається, усе не так. Раніше ти таких докорів не висловлювала.
Марійка сіла назад на диван. Справді, раніше вона мовчала, коли Іван розкидав шкарпетки. Прибирала за ним сама, готувала, прала. А чому мовчала? Боялася. Боялася, що він піде до іншої, якщо вона буде занадто вимогливою.
— Може, я й була нервова, — повільно промовила вона. — Але знаєш чому? Бо чекала від тебе хоч якоїсь участі у нашому спільному житті. Мені здавалося, що чоловік — це партнер, а не дитина, за якою треба прибирати.
— Ось саме! — оживився Іван. — Я не хочу, щоб за мною прибирали і мені вказували. Я хочу жити спокійно.
— А я хочу жити з чоловіком, а не з квартирантом.
Вони помовчали. За вікном дощ почав стукати по шибці. Марійка раптом згадала, як вони познайомилися. У кав’ярні, вона сиділа одна, читала книжку, а він підійшов знайомитися. Такий гарний, усміхнений, уважний. Квіти дарував, у театри водив, навіть вірші читав напам’ять.
— Пам’ятаєш, як ти мені Шевченка читав? — запитала вона.
— Пам’ятаю. А що?
— Нічого. Просто пам’ятаю.
— Марієчко, — Іван сів поруч. — Ну навіщо ми себе мучимо? Давай по-чесному: ми не підходимо один до одного. Ти хочеш одного, я — іншого. Ти домашня, сімейна, а я люблю свободу. Ти хочеш дітей…
— А ти не хочеш?
— Поки ні. Може, колись потім, але не зараз. А ти вже про дитячу кімнату говориш.
Марійка кивнула. Так, говорила. Їй тридцять два, хочеться сім’ї, дітей. А він… йому тридцять п’ять, а він наче все ще студент.
— Добре, — сказала вона тихо.А через рік Марійка і Андрій влаштували маленьке весілля у рідному селі, де дочка Андрія несла квіти перед ними, а мама Марійки всміхалася через сльози, знаючи, що її донька нарешті знайшла свого.
