Соломія стояла біля кухонного вікна, тримала чашку вже холодної чаю та дивилась, як у дворі граються діти. Вчора вона підписала останні папери про розлучення, а сьогодні раптом почувалась легше, ніж за останні роки. Дивно — адже мало бути навпаки.
— Мамо, а де тато? — запитала десятирічна Олеся, заходячи до кухні в шкільній формі.
— Тато тепер живе окремо, пам’ятаєш, ми ж казали, — тихо відповіла Соломія, гладячи доньку по голівці. — Завтра він забере тебе на вихідні.
— А чому ви не можете просто помиритися? Дарина Шевченко каже, що її батьки тепер сварились, а потім купили нову машину й перестали.
Соломія сумно посміхнулась. Якби все було так просто. Якби справа лиш у сварках.
— Іди снідати, запізнишся до школи.
Олеся слухняно сіла за стіл, але все думала про щось, розмішуючи ложкою гречану кашу.
— Мамо, а тобі не сумно?
— Трохи сумно. Та знаєш що? Інше люди розходяться не через те, що перестали кохати, а тому що разом їм стало погано. А окремо можуть бути щасливими.
Донька кивнула, хоч Соломія розуміла — у десять років це не зрозуміти до кінця. Вона й сама це усвідомила не одразу.
Все почалось не вчора й навіть не рік тому. Напевно, тоді, коли Андрій почав приходити з роботи дедалі пізніше, а вона частіше знаходила в його кишенях чеки з кав’ярень, куди вони не заходили. Та Соломія думала — то робочі зустрічі. Андрій працював менеджером у будівельній компанії, зустрічі були частими.
— Знову пізно? — питала вона, коли він поспіхом снідав, не відриваючись від телефону.
— Ага. Здаємо проект, аврал. Не чекай.
— Може, у вихідні кудись поїдемо? Олесенька просилась у лісок з намети.
— У вихідні теж працюю. Вибач, Соломіє, але зараз такий період. Потім відпочинемо.
“Потім” так і не наставало. Соломія звикла вечеряти сама, колихати Олесю сама, дивитися серіали сама. Іноди їй здавалось, ніби вона вдова, а не дружина.
Подруги співчували.
— Чоловіки зараз усі такі, — казала Оксана, коли вони зустрічалися в кафе. — Робота та й робота. Та хоча гроші приносять.
— Гроші приносять, — погоджувалась Соломія, — але яка користь? Живемо як сусіди по квартирі.
— А ти не думала, що в нього хтось є? — обережно питала Ганна.
— Думала. Та як дізнатись? Просто запитати не можу, а ритись у його речах не хочу. До того ж, звідки в нього час на роман, якщо він без кінця на роботі?
Ганна багатозначно мовчала.
Тієї ночі, коли Катруся вже спокійно дихала під пледом у своїй кімнаті, а Маріна стояла в обіймах Сергія, дивлячись на велику родинну ялинку, до неї прийшла просто думка: як же дивно простим виявився шлях до щастя.