Розлучення у травні: Він пішов до «молодшої та кращої» і грюкнув дверима
Розлучилася з чоловіком у травні. Він пішов, грюкнувши дверима, до тієї, яка була «молодшою та гарнішою». Але це вже деталі.
Мій чоловік був звичайним. До шлюбу здавався турботливим і ніжним, з усіма кліше романтичних віршів. Після весілля пробна версія закінчилася, а ліцензія виявилася обмеженою.
Нічого кримінального, звісно. Але в серці застрягла скалка. Він почав рахувати кожну копійку. І завжди з викривленням.
Так, він заробляв у середньому на двісті гривень більше за мене (зарплати коливалися, але незначно). І це значило, що він був «годувальником», а я тягла на собі весь дім. Витрати ж він рахував за особливою формулою.
Якщо покупки були «для дому», значить, це він витрачав гроші через мене.
«Для дому» це машина з щомісячним платежом у триста гривень, на якій він відвозив мене раз на тиждень до АТБ.
«Для дому», тобто «для мене», це ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» одяг і іграшки дитини, садочок та лікарі.
«Для мене» оплата рахунків, бо саме я цим займалася. І якщо гроші йшли з моєї руки, це були «мої витрати».
Все це було «для жінки». Тож «для чоловіка», як виявилося, залишалося лише дрібязкові витрати. В його очах і в очах родини я була «дірою у бюджеті». Заробляла менше і витрачала майже все, що він приносив. Обожнював наприкінці місяця іронічно запитувати, скільки залишилося. І, звісно, нічого не залишалося.
У останній рік шлюбу його улюбленою фразою було: «Треба скоротити твої витрати. Тобі завжди забагато». І скорочував.
Спершу ми домовилися залишати по сто гривень кожен на особисті витрати, а решта йшла на спільні потреби. Потім він вирішив забирати й різницю між нашими зарплатами. Тобто він відкладав двісті. А я мала свої сто.
Пізніше він перерахував і зменшив свою частку ще на сто. Пояснення? «Твій шампунь коштує пять гривень, а я мию голову милом».
Наприкладі, в останній рік у мене було пятсот гривень на місяць для дому, продуктів, платежу за машину та дитини. Двісті давав він. Триста я. Ніколи не вистачало.
Я перестала відкладати сто на себе і вкладала всю зарплату чотириста у будинок. Виживала на невеликих преміях, постійно чуючи, що я марнотратна. Що це він мене утримує. І що ще сильніще затягне мені пояс.
«Чому не розлучилася раніше?»
Я була дурною. Вірила йому. І його матері. І своїй. Вони переконали мене, що все так і є: він мене утримує, а я не вмію поводитися з грошима. Ходила в поношеному, рахувала кожну копійку, глотала знеболюючі і віддаляла візит до стоматолога, бо державна клініка була на ремонті, а на приватну не вистачало.
А він тим часом витрачав триста гривень на примхи. Пишався тим, що вміє «керувати особистим бюджетом». Купував нові телефони, кросівки брендів, сабвуфер для машини за безглузду ціну.
А потім ми розлучилися. Великий «годувальник» полетів у обійми тієї, що не носить секонд-хенд, ходить у спортзал і не проводить ночі, вигадуючи страви з того, що лишилося, та вяжучи дитині шкарпетки зі старих ниток.
Я, звісно, плакала. Як виживу без його «утримання», з дитиною на руках? Ще сильніше затягла мені пояс, дивлячись у майбутнє з жахом.
Допоки не прийшла зарплата. Точніше, вона завжди приходила, але цього разу на рахунку ще лишилися гроші. Багато грошей. Раніше я вже заборгувала на кредитці до отримання зарплати.
Потім була авансова виплата. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Витерла сльози і взяла аркуш. Почала додавати. «Надходження» і «Витрати». Так, зникла його зарплата точніше, ті двісті, що він залишав (бо триста завжди лишав собі). Зник і платіж за машину триста гривень.
На продукти тепер витрачала вдвічі менше. Ніхто не нарікав, що курка це не справжнє мясо. Ніхто не вимагав свинини, біфштексу чи наваристої юшки. Ніхто не кривився від дешевого сиру. Ніхто не просив пива. Солодощі не зникали за хвилину.
І ніхто не казав: «Твої пироги невдачі. Хочу піцу.»
Я ПОЛІКУВАЛА ЗУБИ!!! Боже, Я ПОЛІКУВАЛА ЗУБИ!!!
Викинула старий одяг і купила новий, простий, але гідний. Вперше за пять років пішла до перукаря.
Після розлучення він почав щось присилати на дитину. Сімдесят гривень, що покривають садочок і футбольну секцію.
На Різдво дав ще пятдесят, з повідомленням: «Купи синові гідний подарунок, а на себе не витрачай я тебе знаю.»
«На себе». ЯЯ посміхнулася, глянувши на свого сина, який щасливо годував своїх морських свинок, і зрозуміла щастя не в грошах, а в свободі бути собою.
