Розлучилася з чоловіком у травні. Пішов від мене, грюкнувши дверима, до тієї, що «молодша й краща». Але це вже дрібниці.
Чоловік був звичайним. До шлюбу — уважний, ніжний. З усіма атрибутами романтичних віршів. А потім пробна версія закінчилася, а ліцензія виявилася з обмеженим функціоналом.
Нічого кримінального, звичайно. Але була одна тріска. Почав рахувати гроші. Та все якось із перекосами.
Так, зарплата в нього була в середньому на тисячу гривень більша, ніж у мене (то в нього зростала, то в мене, але незначно). І це означало, що він «годувальник», а на мені увесь побут. А от витрати він рахував за особливою формулою.
Якщо покупки «для дому» — це він на мене витратився.
«Для дому» була машина з кредитними платежами по 4 000 гривень на місяць. На якій він мене раз на тиждень возив у «АТБ» за продуктами.
«Для дому», тобто «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» була купівля дитячих речей, іграшок, оплата садочка та лікарів.
«Для мене» була сплата рахунків. Адже цим займалася я. А якщо гроші витратила я, то це «мої» витрати.
Усе це було «для дружини». Тому «на чоловіка», як виявилося, із сімейного бюджету йшли сущі копійки. І в очах чоловіка та його родини я була «дірою в бюджеті». Гроші приносила менше, а витрачала майже все, що заробляв чоловік. Він любив наприкінці місяця підколоти, запитавши, скільки залишилося грошей. А грошей, звичайно, не лишалося.
Останній рік шлюбу у чоловіка з’явилася улюблена фраза: «Треба обмежити тебе у витратах. Щось ти багато хочеш». І він обмежував.
На початку шлюбу ми домовлялися, що залишатимемо собі по тисячі гривень, а решта йде до бюджету. Потім він вирішив, що забиратиме собі й різницю наших зарплат. Тобто він залишав собі дві тисячі. А мені на особисті потреби так і лишалася тисяча.
Потім він щось там порахував і скоротив свій внесок у сімейний бюджет ще на тисячу. Ключовою фразою було: «У тебе один шампунь за 70 гривень, а я голову милом мию».
Підсумок: останній рік шлюбу на місяць для утримання дому, купівлі продуктів, сплати кредиту за машину та витрат на дитину мені виділялося 12 000 гривень. Дві тисячі давав він. Десять тисяч виділяла я. Але цього, звичайно, не вистачало.
Я перестала відкладати тисячу на особисті потреби й вкладала в утримання родини всю зарплату — 8 000 гривень. Відкладаючи на себе рідкісні премії та дрібні доплати. Продовжуючи слухати, як чоловік мене утримує. І як він планує «скоротити» мої витрати ще більше. Бо нема за що бути меркантильною.
Передчую питання: «А чого не розлучилася?»
Дурна була. Слухала його. І його матір. І свою матір. І вірила, що все саме так і є. Він мене утримує, а я просто не вмію витрачати гроші. Ходжу в обносках. Економлю кожну копійку. Ковтаю кеторол і відкладаю візит до зубного, бо безкоштовна клініка на ремонті, а виділити гроші на платного лікаря я не можу.
Зате чоловік щомісяця мав три тисячі на свої хотінки. І хизувався вмінням «правильно розподіляти особистий бюджет». То телефон собі купить. То кросівки брендові. То сабвуфер у машину за якісь шалені гроші.
І от, розлучилися. Відлетів великий «годувальник» від дружини-запаскухи. До тієї, що не ходить у шмотках з секонд-хенду, пудрить носик, тренується у спортзалі, а не витрачає вечори на вигадування сніданку, обіду й вечері в умовах обмеженого бюджету та в’язання дитині шкарпеток, шапки, рукавичок зі старого светра.
Я, звичайно, ревла. Як же я тепер без годувальника з дитиною на руках? Почала економити ще більше. Із жахом дивилася в «завтра».
А потім прийшла зарплата. Ну, тобто, зарплата прийшла, як завжди. Але в мене на рахунку ще лишалися гроші. Купа грошей. А колись до моменту заробітку я встигала ще й у кредитку залізти.
А потім прийшов аванс. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Витерла сльози й почала рахувати.
Взяла ручку, аркуш зошита. І почала записувати у стовпчики: «Доходи» / «Витрати». Так, «витекли» з моїх ненажерих рученят зарплата чоловіка, точніше, її шматок у 2000 гривень (собі він залишав три тисячі). А ще витік щомісячний платіж за кредитну машину — 4000 гривень.
Й на продукти я стала витрачати не на третину, а більш ніж удвічі менше, ніж раніше. Ніхто не бурчить, що курка — це не м’ясо. Не вимагає свинини, яловичини. Борщу пожирнішого. Ковбаси подорожчої. Не кривить обличчя від дешевого сиру, вимагаючи «нормального сиру на бутерброд працюючому чоловікові» (так, я купувала йому дорожче, а нам із сином — простіше). Не треба купувати пиво. Не зникають солодощі відрами.
І от це «фігня твої пироги, я піцу хочу» ніхто не заявляє.
Я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ!!! Господи, БІ так, усе стало на свої місця — без його докорів, без його “розумних” порад, без цих нескінченних обмежень, які робили мене меншою, ніж я є насправді.
