П’ятдесят років — і в Олега Миколайовича ледь-ледь сивина пробивається, зате біс у ребра вже стукав на всі лади. А все через неї — Соломію. Він зустрів її випадково, коли зайшов до університету на кафедру, де викладав його старий друг. Справа була дріб’язкова, а наслідки — доленосними.
Вона стояла біля вікна, і сонячні промені грали в її золотистим волоссям. Яскраво-блакитні очі, струнка фігура, що випромінювала життя й зухвалість… Він, давно вже не хлопчина, раптом почував себе юнаком. Соломія здавалася йому втіленням усіх мрій — фея, русалка, джин. Насправді ж вона була просто гарненькою студенткою, але Олега це усвідомлення накрило значно пізніше. Тоді він був зачарований.
Такої пристрасті він не відчував навіть до своєї дружини Ганни Петрівни у їхні найперші роки. За плечима — тридцять років шлюбу, двоє дітей, спільне минуле, дім, взаєморозуміння й рідкі сварки. І все це наче зникло з його голови, щойно він побачив Соломію.
Вона, до речі, не чинила опір залицянням солідного кавалера. Навпаки — підживлювала їх. Для неї він був шансом. Виросла в бідній сім’ї, поступила до вишу дивом, мріяла залишитися у великому місті. І Олег був її дверима в цей світ.
— Та він же дід! — тягла її сусідка по кімнаті Мар’яна. — З глузду з’їхала? Ти з ним жити зможеш?
— Ще який він не дід, — відмахнулася Соломія. — Бадьорий, з грішми, закоханий по вуха. Дивись — скоро одружується.
Олег закохався насправді. Був ніжним, щедрім, уважним. Але жодного разу — навіть слова — не сказав про розлучення. Соломія чекала, сподівалася. Її план був простий: діти Олега давно розлетілися, дружина здорова, живуть тихо. А він — з грішми. Все йшло до весілля. Але Олег раптом почав втомлюватися. Виявилося, що ритм молодої коханки — не за плечима зрілому чоловікові. Йому б бажалося бачитися раз на тиждень, та й то в готелі, а решту часу — сидіти вдома, де затишок, борщ і улюблена Ганна.
Соломія почала вимагати:
— Чому ми не можемо з’їхатися? У тебе ж є ще квартира!
— Там жильці, — збрехав він. Насправді квартира була пустою, вони з Ганною планували там ремонт. Але здавати її під любовне гніздечко він не збирався.
— Зніми тоді нову! Ти ж мужик!
Сварки участилися. А потім грянуло.
— Я вагітна, Вітя, — сказала Соломія (так, саме так вона його кликала). — Ти радий?
Олег закостенів. Він збирався розійтися з нею — навіть повернувся із відрядження раніше, щоб обговорити. А тут — дитина.
— Але ж ти казала, що захищаєшся…
— Це не сто відсотків! А я думала, ти зрадієш…
Він не зрадів. Він розгубився. Але залишився. Народився хлопчик — Данилко. Олег допомагав: грішми, увагою, приїжджав. Але Соломія хотіла більшого.
— Я втомилася бути в тіні! Або ти кажеш дружині, або я сама!
Він не встиг вирішити, як вчинити — Соломія взяла все у свої руки. Через кілька днів його зустріла дружина:
— У тебе, виходить, є дитина, і ти збираєшся одружуватися? Це правда?
— Ганнусю, це не так… Я все поясню…
— Я тобі одразу скажу: розлучення не дам, — спокійно, але твердо промовила вона. — Не заради якоїсь студентки я будувала сім’ю тридцять років.
Олег відчув полегшення. Не тому, що уникнув розриву, а тому, що почув — вона ще хоче зберегти сім’ю.
— Я тебе люблю, Галочко. Пробач мене. Це було божевілля, я не знаю, на мене що знайшло…
— Але дитина — він не винен, — додала вона. — Ми його заберемо. А з цією — назавжди прощаєшся. Тоді я тебе пробачу. По-справжньому.
Олег не вірив своїм вухам. Але дружина, як завжди, все вирахувала. Соломія, втомлена від немовляти, без допомоги, без підтримки, з радістю віддала сина, коли він запропонував рішення:
— Я хочу, щоб Данилко жив з нами. Ти зможеш повернутися до навчання, до життя. Ми впораємось.
— Чудово, — байдуже відповіла вона. — Тільки без претензій потім.
Опіку оформили швидко — батько визнаний, мати не заперечує. Данилко переїхав. Ганна піклувалася про нього, але стримано. Олег сподівався: час усе змінить. Минув рік.
І раптом — грім серед ясного неба.
— Я подаю на розлучення, — повідомила Ганна, повернувшись із відрядження. — Я зустріла іншого. І зрозуміла, що щаслива тільки з ним.
— Який ще інший?
— Юрко. Він живе в іншому місті, але переїжджає до мене. А ти — залишишся з квартирою. Все чесно.
— Ти ж казала…
— Тоді я вірила. Але любов не накажеш. Пробач.
Вона пішла. Залишивши йому Данилка і минуле. Він спробував повернути Соломію, але та лише розсміялася:
— Ти своє отримав, Вітенько. А я — свою свободу. Живи тепер як хочеш. У мене скоро весілля.
Він залиВін залишився сам — з сином, якого тепер любив, з порожнечею в серці, але з тихим відчуттям, що так і має бути.
