Розлучилися через тиждень після весілля
— Ти з розуму з’їхав?! Яке розлучення?! — Оленка кинула на підлогу букет зів’ялих троянд, який ще вчора здавався їй найкрасивішим у світі. — Ми ж тільки одружилися! Тиждень тому!
— То й що? — Андрій навіть не відірвав очей від телефону. — Помилка вийшла. Буває. Краще одразу виправити, ніж мучитися роками.
— Помилка?! — голос Оленки перейшов на крик. — Я для тебе помилка?! Наше весілля — помилка?!
Андрій нарешті відірвався від екрана, подивився на дружину. На колишню дружину. Чи як тепер це правильно називати?
— Слухай, Оленько, ну що ти розводиш істерику? По-доброму ж кажу. Не підходимо ми один до одного, і все. Я зрозумів це ще першої шлюбної ночі, коли ти влаштувала скандал через те, що я зуби не почистив.
— То почисти зуби! Та що тут складного?!
— А чому я маю? Вдома ніколи не чистив перед сном — і нічого, нормально жив.
Оленка опустилася на диван, схопилася за голову. Невже вона справді сім років зустрічалася з цим чоловіком і нічого не помічала? Чи помічала, але думала, що після весілля все зміниться?
— Андрію, серце, — вона спробувала говорити спокійно. — Ми ж любимо один одного. Пам’ятаєш, як ти робив пропозицію? На колінах стояв, клявся, що я буду найщасливішою…
— Це романтика була. А життя — воно інше. Ти сама подумай: тиждень живемо, і вже кожен день сваримося. Учора докоряла мені, що я шкарпетки не в кошик кинув. Позавчора — що миску після борщу не відразу вимив. А сьогодні зранку почалося — чому я каву тільки собі зварив.
— Та я ж ще спала!
— Ну ось бачиш. Мені що, тебе будити, питати, чи хочеш кави? А якщо не хочеш, а я розбуджу — знову скандал буде.
Оленка розгублено дивилася на чоловіка. Невже він серйозно? Невже ці дрібниці для нього привід зруйнувати сім’ю?
— Андрійку, — вона підійшла до нього, хотіла обійняти, але він відсторонився. — Та це ж дрібниці! Ми притерпимося, звикнемо. Усі пари через це проходять!
— Не хочу я притиратися. Мені і так добре було. Навіщо я взагалі одружився?
Це запитання зависло в повітрі. Оленка відчула, як усередині щось обривається. Сім років стосунків, рік підготовки до весілля, купа витрачених грошей, гості, які ще питають, як медовий місяць…
— Знаєш що, — вона випросталася, витерла сльози. — Може, ти й правий. Може, ми справді поспішили.
Андрій здивовано глянув на неї.
— То ти погоджуєшся на розлучення?
— А що мені залишається? Силою тебе любити змушувати? — Оленка взяла з комода світлину з весілля. На фото вони обидва посміхалися, щасливі, закохані. — Тільки поясни мені одне. Якщо ти не хотів одружуватися, то навіщо робив пропозицію?
Андрій почухав потилицю.
— Ну як навіщо… Ти ж завжди натякала. То подруга вийшла заміж, то інша. То кажеш — нам уже час… Я думав, раз так треба, значить, треба.
— Треба? — повторила вона. — Ти одружився на мені, тому що «треба»?
— Ну не лише тому. Ми ж добре жили разом. Ти смачно готувала, прибирала… Я думав, після весілля так і буде.
— А що зараз не так?
— Та ти якась нервова стала. Усе тобі не подобається, усе не так. Раніше ти таких зауважень не робила.
Оленка знову сіла на диван. Справді, раніше вона мовчала, коли Андрій розкидав шкарпетки. Прибирала за ним сама, готувала, пА через рік вони з Андрієм сміялися вже над іншими речами — над тим, як він забув вимкнути пральну машинку, а вона — купити хліб, але вже не через роздратування, а тому що тепер кожна дрібниця була частиною їхнього спільного щастя.
