Розлучилася з чоловіком у травні. Пішов від мене, грюкнувши дверима, до тієї, що «молодша та вродливіша». Але це вже деталі.
Чоловік був звичайним. До шлюбу — уважний, ніжний, з усіма атрибутами романтичних віршів. А потім пробна версія закінчилася, а ліцензія виявилася з обмеженим функціоналом.
Нічого кримінального, звісно. Але була одна заноза. Почав рахувати гроші. Та все якось з перекосами.
Так, зарплата в нього була в середньому на десятку більше, ніж у мене (то в нього зростала, то в мене, але незначно). І це означало, що він «годуйлик», а на мені — увесь побут. А от витрати він рахував за особливою формулою.
Якщо покупки «для дому» — значить, він на мене витратився.
«Для дому» була машина з кредитними платежами по 5 000 гривень на місяць. На якій він раз на тиждень возив мене в АТБ за продуктами.
«Для дому», тобто «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» була покупка дитячих речей, іграшок, оплата садочка та педіатрів.
«Для мене» була оплата рахунків. Адже цим займалася я. А якщо гроші витратила я, то це «мої» витрати.
Усе це було «для дружини». Тому «на чоловіка», як виявилося, із сімейного бюджету йшли сущі копійки. І в очах чоловіка та його родини я була «дірою у бюджеті». Грошей приносила менше, а витрачала майже все, що він заробляв. Він любив наприкінці місяця підколоти: «Скільки залишилося?» А грошей, звісно, не було.
Останній рік шлюбу його улюбленою фразою було: «Треба обмежити твої витрати. Щось ти багато хочеш». І він обмежував.
На початку шлюбу домовлялися, що залишатимемо собі по 3 000 гривень, а решту — у спільний бюджет. Потім він вирішив, що забиратиме собі і різницю у зарплатах. Тобто він залишав собі 6 000, а мені на особисті потреби лишалися ті ж 3 000.
Потім щось там порахував і скоротив свій внесок у сімейний бюджет ще на 3 000. Ключовою фразою було: «У тебе один шампунь за 100 гривень, а я голову милом мию».
У підсумку, останній рік шлюбу на місяць для утримання дому, продуктів, оплати кредиту за машину та витрат на дитину мені виділялося 15 000. Шість тисяч давав він. Дев’ять — я. Але цього, звісно, не вистачало.
Я перестала відкладати на себе і вкладала в родину всю зарплату — 12 000. Лишаючи собі лише премії та дрібні доплати. Продовжуючи слухати, як чоловік мене «утримує». І як планує ще більше «скоротити» мої витрати. Бо не слід бути меркантильною.
Передбачаю питання: «Чому не розлучилася раніше?»
Була дурною. Слухала його. І його матір. І свою матір. І вірила, що так і є: він мене утримує, а я просто не вмію витрачати гроші. Ходжу в старому. Економлю кожну копійку. Ковтаю обезболюючі та відкладаю візит до стоматолога, бо безкоштовна поліклініка на ремонті, а виділити гроші на платного врача не можу.
Зате чоловік щомісяця мав 9 000 на свої хотілки. І хизувався вмінням «правильно розподіляти бюджет». То телефон собі купить. То кросівки брендові. То сабвуфер у машину за шалені гроші.
І от — розлучилися. Пурхнув великий «утримувач» від дружини-запаскухи. До тієї, що не ходить у старих речах, пудрить носик, тренується у спортзалі, а не вигадує, як зробити сніданок, обід і вечерю з мінімальним бюджетом, та не в’яже дитині шкарпетки із старого светра.
Я, звісно, ревіла. Як же я тепер без годуйлика з дитиною? Почала економити ще більше. З жахом дивилася у «завтра».
А потім прийшла зарплата. Ну, тобто, як завжди. Але на рахунку в мене ще були гроші. Багато грошей. А раніше до зарплати я встигала залізти у кредитку.
Потім прийшов аванс. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Втерла сльози й почала рахувати.
Взяла ручку, листок із зошита. І записала у стовпчики: «Доходи» / «Витрати». Так, «витік» із моїх жадібних рученят скарб у вигляді 6 000 (собі він залишав 9 000). А ще зникли щомісячні платежі за кредитну машину — 5 000.
На продукти я стала витрачати не на третину, а вдвічі менше. Ніхто не воркоче, що курка — не м’ясо. Не вимагає свинини чи яловичини. Борщу пожирнішого. Ковбаси подорожчої. Не кривиться від дешевого сиру, кажучи: «Нормальне щось купи на бутерброд для працюючого чоловіка» (так, я йому брала дорожче, а нам із сином — простіше). Не треба купувати пиво. Солодощі не зникають відро за відром.
І ось це «фігня твої пироги, я піцу хочу» більше ніхто не вимагає.
Я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ!!!! Боже мій, я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ!!!!
Викинула старе лахміття, у якому соромно було забирати сина з садочка, і купила недорогу, але нову одяг. Вперше за п’ять років сходила до перукарні.
Після розлучення від колишнього чоловіка нарештІ зрозуміла, що найкраща інвестиція – це життя без того, хто робив його нестерпним.
