Щойно травень минув, а я вже розвелася. Він вийшов, грюкнувши дверима, до тієї, що «молодша й гарніша». Та це вже дрібниці.
Чоловік був звичайним. До шлюбу — уважний, ніжний, з усіма атрибутами романтичних віршів. А потім — триал версія скінчилась, а ліцензія виявилась обрізаною.
Нічого кримінального, звісно. Але була одна заноза — почав рахувати гроші. І все якось перекручено.
Так, зарплата в нього була в середньому на тисячу гривень більше, ніж у мене (зростала то в нього, то в мене, але незначно). І це означало, що він «годувальник», а на мені — увесь побут. А от витрати він вважав за особливою формулою.
Якщо купівля «для дому» — це він на мене витратився.
«Для дому» була машина з кредитом по 5 тисяч на місяць. На якій він раз на тиждень возив мене до АТБ за продуктами.
«Для дому», або ж «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» була покупка дитячих речей, іграшок, оплата садочка та педіатрів.
«Для мене» була оплата рахунків. Адже цим займалась я. А якщо гроші витратила я, то це «мої» витрати.
Усе це було «для дружини». Тому «на чоловіка», як виявилось, з сімейного бюджета йшло копійки. І в очах чоловіка та його родини я була «дірою у бюджеті». Заробляла менше, а витрачала майже все, що він заробляв. Він любив наприкінці місяця підколоти: «Ну що, скільки залишилось?» А грошей, звісно, не залишалось.
Останній рік шлюбу його улюбленою фразою було: «Треба обмежити тебе у витратах. Щось ти забагато хочеш». І він обмежував.
На початку ми домовились, що залишатимемо собі по тисячі, а решту — у спільний бюджет. Потім він вирішив, що забиратиме собі ще й різницю у зарплатах. Тобто він відкладав дві тисячі, а мені як і була тисяча.
Потім він щось там порахував і скоротив свій внесок у сімейний бюджет ще на тисячу. Ключовою фразою було: «У тебе один шампунь сто гривень коштує, а я голову милом мию».
У підсумку, останній рік шлюбу на місяць — на утримання дому, продукти, кредит за машину та дитину — мені виділялось 10 тисяч. Дві — від нього. Вісім — від мене. Але цього, звісно, не вистачало.
Я перестала відкладати тисячу на себе і вкладала у сім’ю всю зарплату — 8 тисяч. Рідкі премії й дрібні доплати йшли на мене. Все одно слухала, як чоловік мене «утримує». І як він планує «ще більше скоротити» мої витрати. Бо не маю права бути такою меркантильною.
Передбачаю питання: «Чому не розлучилась раніше?»
Була дурною. Слухала його. І його матір. І свою матір. І вірила, що все справді так: він мене утримує, а я просто не вмію витрачати гроші. Ходжу в обносках. Економлю кожну копійку. Глотаю кеторол і відкладаю візит до стоматолога, бо безкоштовна клініка на ремонті, а на платну лікаря не можу виділити грошей.
Зате чоловік щомісяця має три тисячі на свої хотілки. І хизується вмінням «правильно розподіляти особистий бюджет». То собі телефон купить, то брендові кросівки, то сабвуфер у машину за шалені гроші.
І ось — розлучились. Пурхнув «годувальник» від дружини-запаскохвістки. До тієї, що не ходить у секонд-хендах, пудрить носик, тренується у спортзалі, а не вигадує, як зробити сніданок, обід і вечерю з мінімальним бюджетом, та не в’яже дитині шкарпетки зі старого светра.
Я, звісно, ридала. Як же я без «годувальника», з дитиною на руках? Почала економити ще більше. З жахом дивилась у «завтра».
А потім прийшла зарплата. Ну, тобто, як завжди. Але на рахунку в мене ще лишились гроші. Багато грошей. А раніше до заробітку я встигала залізти у кредитку.
Потім прийшов аванс. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Втерла сльози і почала рахувати.
Взяла ручку, аркуш паперу. І написала: «Доходи» / «Витрати». Так, із моїх «жадібних рученят» зникла зарплата чоловіка, точніше, її шматок — дві тисячі (собі він забирав три). Ще зникли виплати за кредитну машину — п’ять тисяч.
На продукти я стала витрачати не на третину, а удвічі менше. Ніхто не нарікає, що курка — це не м’ясо. Не вимагає свинини, яловичини, борщу пожирнішого. Не кривиться від дешевого сиру, кажучи: «Ти що, робучому чоловікові на бутерброд покласти нічого?» (Так, йому купувала дорожче, а нам із сином — простіше). Не треба купувати пива. Не зникають солодощі відрами.
І ось це «фігня твої пироги, я піцу хочу» більше ніхто не вимовляє.
Я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ!!! Господи, Боже мій. Я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ!!!
Викинула старий одяг, у якому соромно було забирати сина з садочка, і купила недорогий, але новий. До перукарні сходила вперше за п’ять років.
Після розлучення чоловік таки почав платити аліменти. Уся його щедрість — 2 тисячі на садочок та спортивну секцію.
Перед Новиним роком переказав мені зверх аліІ тепер, дивлячись, як син годує своїх морських свинок, я усміхаюсь — без нього життя нарешті стало справді моїм.
