**Розколоте щастя: драма втрачених зв’язків**
Оксана прокинулась на світанку, коли перші промені сонця ледь пробивалися крізь штори їхньої квартирки у містечку Соснове. Поки чоловік насолоджувався сном, вона приготувала сніданок — тонкі, майже невагомі млинці. Половина з м’ясом, половина з сиром. Аромат заповнив будинок теплом. Микола встав, коли запах дійшов до спальні. Умившись, він сів за стіл, з апетитом поїв млинців, запиваючи їх міцною кавою. Закінчивши, він подивився на дружину й сказав:
— Оксано, в мене до тебе серйозна розмова.
Оксана, яка мила посуд, обернулася, витираючи руки рушником.
— Кажи, — промовила вона, відчуваючи, як у грудях з’являється тривога.
— Я йду від тебе. Розлучення оформимо швидко, — спокійно, але твердо заявив Микола.
— Йдеш… Навіщо? Куди? — Оксана завмерла, її очі розширилися від шоку.
Суботній ранок почався звично. Вона прокинулася о дев’ятій, тихо, щоб не розбудити Миколу, і взялася за млинці. Любила ці миті — ранкову тишу, запах їжі, затишок їхнього дому.
Микола з’явився, коли аромат млинців заповнив кухню. Мовчки сів за стіл, поїв, насолоджуючись кавою, і раптом оголосив:
— Оксано, я йду від тебе.
Вона подумала, що їй почулося. Озирнувшись, вона встромила в нього погляд.
— Я розумію, що вчиняю підло, — продовжив Микола, не підводячи очей. — Двадцять п’ять років разом, а я руйную все. Але не можу встояти. Вона… Вона неймовірна. Поруч із нею я знову почуваюся живим, молодим. Я закоханий, Оксано, і це божевільне щастя!
— А скільки років твоєму «щастю»? — холодно запитала Оксана, намагаючись стримувати себе.
— Їй двадцять вісім.
— Тобто вона лише на п’ять років старша за нашу Мар’янку. І на двадцять — за тебе. Цікаво. А з батьками вона тебе познайомила? Вони раді вибору доньки? Якби наша Мар’янка привела зятя твого віку, мені б це не сподобалося.
— Нащо рахувати роки, коли в душі кохання? — скрикнув Микола, його голос тремтів від емоцій. — У тебі нема того вогню, що в Олені. Ти живеш старими мірками.
— Чудово, — різко відповіла Оксана. — Розлучаємось і ділимо майно.
— Ділити нічого не будемо, — заперечив він. — Квартиру залишу тобі — в Олени є своя, дві кімнати. Машину візьму, тобі вона й так не потрібна.
— Ні, це не підходить, — Оксана похитала головою. — Ти зараз кажеш, що залишаєш мені квартиру, а через рік вернешся і почнеш ділити навіть ложки. Я юрист, бачила таких «шляхетних». Ділимо все одразу: і квартиру, і машину. Грошей у нас нема — віддали Мар’янці на іпотеку.
Микола був приголомшений її холоднокровністю. Очікував сліз, криків, але Оксана лише допомогла йому зібрати речі. На прощання побажала йому щастя, та коли двері зачинилися, дала волю сльозам. Двадцять п’ять років разом — через радості й біди. Вона вірила, що поруч — надійна людина. А тепер — порожнеча.
«Яке вже тут самотнє життя? — подумала Оксана, витираючи сльози. — У мене є Мар’янка, зять, онук Данилко».
Вона сиділа у спальні серед розкиданих речей, які Микола квапливо збирав. Спогади нахлинули хвилею. Їхнє весілля — Оксана на другому курсі, Микола на четвертому. Незабарно народилась Мар’янка. Жили в гуртожитку, передавали дитину один одному, щоб встигати на пари. Потім, завдяки деканату, влаштували доньку до ясел.
Перша квартира — тісна кімнатка у комуналці. Спальня, дитяча і крихітна кухенька на вісімнадцяти метрах. Туалет у кінці коридору, душ у підвалі. Тоді Микола не скаржився на відсутність «вогоню».
Розлучення оформили швидко. Суд із поділу майна теж не затягнувся. Машину продали одразу, а трикімнатну квартиру вдалося реалізувати лише через три місяці — покупця довго не знаходили.
Оксана купила собі затишну двокімнатну у тому ж Сосновому. Довелося взяти невеликий кредит, але вона впоралася. Часу стало більше: після роботи вона часто не знала, чим себе зайняти. Згадала давнє хобі — в’язання, почала читати.
Одного разу подзвонила подруга Галя, з якою роками не бачилися, і запропонувала ходити разом у басейн. Вода справді лікувала. Через місяці Оксана відчула, як до неї повертається спокій і впевненість. Робота приносила втіху, життя налагоджувалося.
Про Миколу вона згадувала все рідше. Він намагався дзвонити, але вона попросила не турбувати.
Минуло три роки. Свій день народження Оксана відзначала у кафе з двома подругами.
— Не шкодуєш про розлучення? — запитала Ірина.
— А в мене є вибір? — усміхнулася Оксана.
— Я маю на увазі інше. Ти тепер одна. Це краще чи гірше, ніж було? — уточнила подруга.
— Не замислювалася, — відповіла вона. — У чомусь краще: є час на— Уявіть, якби я могла ще раз все почати, я б не змінила нічого.
