— Мамо, ну чому ти так вирішила? У нас зараз тепло та затишно, а ти сама, у глушині, у цьому старому будиночку? — голос Марійки звучав докірливо, майже зі сльозами.
— Не хвилюйся, доню. Я вже до землі прикипіла. Душа давно прагне спокою, — спокійно відповіла Ганна Степанівна, складаючи в скриньку останні речі.
Рішення вона прийняла свідомо, без жалю. Її міська однушка, де вони ютилися вчетверо — вона, дочка, зять і онука — стала занадто тісною. Постійні сварки між Марійкою та Богданом, роздратований тон, хлопання дверима — все це тиснуло сильніше, ніж стіни. А Оленка вже підросла, і Ганна зрозуміла: нянька більше не потрібна. Її турбота тепер лише в тягость.
Спадщина від бабусі — дерев’яна хатка в селі під Житомиром — спершу здавалася жартом долі. Але потім, дивлячись на фотографії, на зарослий яблуневий сад, на горище зі збереженими іграшками дитинства, вона раптом усвідомила: саме туди їй і треба. Там спокій, спогади, тиша і… можливо, щось нове. Серце підказало — час.
Вона організувала переїзд за один день. Донька благала не їхати, умовляла, сльози котилися градом, але Ганна лише посміхалася і гладила Марійку по голові. Вона не сердилася. Розуміла: у молодих — своє життя. А в неї — свій шлях.
Хата зустріла її бур’яном і зламаним парканом. Стеля трохи просіла, підлога скрипіла, а в повітрі стояв запах сирості та запустіння. Але замість страху й розгубленості Ганна відчула рішучість. Зняла кожух, засукала рукави й пішла наводити лад. До вечора в хаті вже горіли лампи, пахло свіжістю й запареним чаєм, а біля грубки стояли привезені з міста книжки та в’язана ковдра.
Наступного дня вона пішла до сільмагу — купити фарбу, ганчірки, господарські дрібниці. По дорозі помітила, як через дорогу біля хати копався на городі якийсь чоловік. Високий, з сивиною на скронях, але з теплою усмішкою.
— Добрий день, — привіталася Ганна першою.
— Добридень. Ви до кого сюди? Чи поселилися? — із цікавістю спитав він, витираючи руки об старе рушник.
— Назавжди. Я Ганна. Переїхала зі Львова. Хата бабусина.
— Я Петро Іванович. Живу навпроти. Якщо допотреба — звертайтесь. Сусіди у нас тут добрі, не загинете.
— Дякую. А може, одразу зайдете на чай? Відзначимо новосілля. Заодно й познайомимося краще.
Так усе й почалося. Вони довго сиділи на ґанку, пили чай з варенням і розмовляли про життя. Виявилося, що Петро — удівець. Його син давно виїхав до столиці, дзвонить рідко, а в гості майже не навідується. А Петро, як і Ганна, давно не відчував себе потрібним.
З того дня він став частим гостем. Приніс дошки, полагодив паркан, допоміг починити дах. Приніс сіна для грубки. А ввечері вони сиділи під ліхтарем, балакали, згадували молодість, читали вголос книжки.
Поступово в житті Ганни все налагодилося. Вона розбила клумбу, посадила яблуні, почала пекти пироги, на які збігалися сусіди. Марійка дзвонила часто, просила повернутися, казала, як сумує. А Ганна лише всміхалася й відповідала: «Донечко, я тут не сама. Я вдома. І вперше за багато років по-справжньому щаслива».
Отак і зійшлися два самотні серця. Серед старих стін, серед тихих вуличок і трави по пояс. Зійшлися, щоб довести: ніколи не пізно почати все спочатку. І що в старій хаті може розпочатися нове життя.
