Мамо, ти зовсім з’їхала з глузду?
Слова доньки вдарили Лідію наче ножем у спину. Боляче. Вона мовчки чистила картоплю, а сльози одна за одною котилися по щоках.
— На нас уже пальцями показують, мати загуляла! Ну батько — то зрозуміло, він чоловік, але ж ти жінка! Хранителька вогнища! Тобі не соромно?
Костянтин, чоловік Лідії, сидів на стільці, зігнувшись, з понурою пикою.
— У нас тато хворий, ти що твориш? Він потребує догляду! — Костя хлипнув. — Хіба так роблять? Він тобі молодість віддав, ви разом дитину виростили, а тепер що? Як тільки захворів — ти від нього хвіст підібрала? Ні, моя дорога, так не йде…
— А як іде? — спитала Лідія.
— Що? Ти знущаєшся? Глянь на тата… вона жартує!
— Таню, наче я тобі не мати, а смертельний вороженько… От як про батька турбуєшся!
— Мамо! Що ти видумуєш? Ну все, досить! Я зараз подзвоню бабусям, нехай вони з тобою розберуться!
Лідія підвелася, розгладила складки на хатньому платтячку й пішла до дверей.
— Я піду.
— Куди, Лідонь?
— Відходжу від тебе, Костю.
— Як це?.. А я? Я як?
Таня в цей момент верещала у телефон, а Костя голосив, немов по мертвому:
— Та-аню! Лідія… вона ж… йде!
— Куди?! Мамо, що ти вигадала? На старості літ?!
Лідія усміхнулася. Вона складала речі у валізу. Вона хотіла піти ще раніше, але Костя захворів — хондроз загострився. Він стогнав, скиглив, розповідав про грижу…
— Лідо… мені здається, що там грижа…
— На МРТ не побачили.
— Та хіба вони там щось розуміють! Вони спеціально приховують, а потім гроші витягнуть! Ось у Петровича так само було…
Тоді вона залишилася. Не змогла кинути “бідолагу”. Але тепер…
— Скільки того життя, Лідо, — казала її подруга Оля. — Ти як раб на галерах працюєш на них. Що тобі доброго Костя дав?
Нічого. Він гуляв у молодості, носив до дому перукарку Мілку, а Лідія працювала на двох роботах. Кості потрібен санаторій? Лети, коханий. А Ліді? На город до свекрухи, потім до мами.
— Олю, — боронила вона колись, — Костя ж…
— Що він? З іншого тіста? А, так, жертвена твоя натура. Інші чоловіки рвуть жили заради родини, а ти — як прислуга.
Одного разу Оля розкрила жахливу таємницю:
— Я ніколи не зможу забути, як він ліз до мене, коли я спала. А його мати лежала поруч і мовчала.
Лідія зніміла. Скільки років Оля мовчала!
Вона згадала, як інші жінки хвалилися подарунками від чоловіків, спільними подорожами. А в неї? Пилосос, мантоварка (бо Костя любить манти), тюльпани на Восьме березня…
— Я за нього вийшла, бо жаліла, — зізналася Лідія. — Він був невдаха, нічого не вмів. Мати звеліла: “Якщо ходить — одружуйся”.
***
Тепер вона йде.
Костя бідний, а вона — розпусниця. Мати кричала, щоб поверталася. Свекруха симулювала серцевий напад. Але Лідія вже не та.
Таня згодом прийшла з каяттям. Мати й дочка вчаться жити заново.
Костя носив квіти, благав повернутися. А через місяць після розлучення вже гуляв під ручку з Мілкою. “Спина раптом зцілилася”, — сміялися сусіди.
Лідії це байдуже. Вона вчиться жити для себе.
Таня записала її до салону. Петро запросив у гори, як у молодості.
Ніколи не пізно почати спочатку.
