Коли Олена виходила заміж, вона була певна: це кохання на все життя. Її чоловіка, Андрія, вона обожнювала та всіляки старалася бути для нього ідеальною дружиною — тією, на кого завжди можна покластися, тією, що ніколи не підведе.
Олена була з тих, кого неможливо не любити. Добра, щира, з сяючою усмішкою, вона завжди була готова прийти на допомогу. Навіть свекрусі, Марії Степанівні, Олена допомагала без утоми. Та подзвонить, поскаржиться на біль у спині чи втому — і Олена вже летить до неї: прибирає, готує, бігає до магазину за продуктами.
— Як же мені з тобою пощастило, Оленко, — зітхала Марія Степанівна. — Син мій — не помічник, від нього й не чекаю нічого. Чоловіки вони такі! Завжди мріяла про дочку, а доля подарувала мені тебе.
Олені було приємно чути такі слова. Вона старалася ще більше, аби не розчарувати свекруху. І, в принципі, Марія Степанівна мала рацію: Андрій справді не навантажував себе допомогою. Ані вдома, ані матері.
Але справа була не лише в цьому. Андрій вважав, що домашні справи — не його клопіт. Олена, власне, й не заперечувала — їй подобалося створювати затишок. Але проблема була в іншому: Андрій нічого не робив, зате постійно причепився. То підлога недостатньо чиста, то борщ несолоний.
З часом претензії стали жорсткішими. Він почав докоряти Олені, що вона забагато витрачає на себе, хоча це було зовсім не так. Олена сама заробляла й ніколи не просила в нього грошей на свої потреби.
— Скільки там твій манікюр коштує? — їдко питав він.
— Сімсот гривень, — тихо відповідала Олена, ніби виправдовуючись.
— Сімсот щомісяця! — обурювався Андрій. — А могли б на машину збирати!
— Але ти ж витрачаєш на свій спортзал, — нерішко заперечила вона.
— Це зовсім інше! Спорт — це здоров’я, сила! А твій манікюр — марна витрата!
Претензії зростали, як сніжна куля. Потім Андрію не сподобалося, що Олена раз на місяць зустрічається з подругами в кав’ярні. Нічого особливого — звичайні посиденьки, але й це його дратувало.
— Навіщо тобі швендяти по кафе без чоловіка? — бурчав він. — Сиди вдома!
Олена була м’якою й неконфліктною, але навіть її ангельське терпіння одного дня увірвалося. Сварки стали щоденними, взаєморозуміння зникло. Через три роки шлюбу Олена вирішилася на розлучення. Андрій чинив опір, але не тому, що хотів зберегти сім’ю, а тому, що звик, щоб усе було за його правилами. Олена більше так жити не могла.
Зрештою розлучення відбулося. Щойно Андрій зібрав речі й пішов, задзвонила Марія Степанівна.
— Оленко, як же так? — запричитала вона. — Чому одразу розлучення?
Олена зітхнула. Пояснюватися з колишньою свекрухою було останнім, чого їй хотілося. Але все ж таки відповіла:
— Це не одразу, Маріє Степанівно. Все до цього йшло. Я намагалася зберегти сім’ю, але Андрій не йде на компроміси. Його вічні докори, претензії… Я втомилася. Мені з ним важко.
— Але ви ж були такою гарною парою! — ледь не ридала свекруха. — І тебе я так люблю! Як же я тепер без тебе?
Олена розуміла, що зараз їй самій потрібна підтримка, але Марія Степанівна, як завжди, перевела розмову на себе.
— Чому без мене? — м’яко сказала Олена. — Ми ж можемо спілкуватися. Розлучення з Андрієм не означає, що я не буду з вами бачитися. Дзвоніть, якщо щось потрібно, я допоможу.
— Ох, Оленко, яка ж ти золота! — зраділа свекруха. — Значить, не прощаємося?
— Звісно, ні.
Розлучення далося Олені нелегко. Андрій не міг змиритися, що його кинули. Він, який вважав себе ідеальним чоловіком, був уражений. Але незабаром усе вляглося. Олена видихнула, усвідомивши, що не відчуває жалю. Андрій так вимотав її, що кохання давно згасло. А колись він здавався їй чоловіком мрії. То він прикидався, то вона дивилася на нього крізь рожеві окуляри.
Олена почала нове життя. Андрія вона заблокувала скрізь, щоб він не намагався втручатися. Він не намагався, а от Марія Степанівна відпускати Олену не збиралася.
За тиждень після розлучення вона подзвонила:
— Оленко, вітаю! Як справи?
— Нормально, — відповіла Олена. — А ви як?
Питання було з віжливості, але свекруха лише його й чекала.
— Ой, погано, Оленко! Тиск скаче, ледь ходжу. Попросила Андрія привезти ліки, а він відмовився! Не знаю, як до аптеки дійти…
Олена зрозуміла натяк. Вона була доброю і не могла залишити літню жінку в біді.
— Я привезу, Маріє Степанівно, — сказала вона. — Напишіть, що потрібно, за годину буду.
— Ох, рятівнице моя! — скрикнула свекруха. — Знала, що на тебе можна покластися!
Олені довелося відкласти свої справи, купити ліки й поїхати до Марії СтеОлена усміхнулася, глянувши на заблокований номер свекрухи, і зрозуміла, що нарешті почала жити для себе.
