Ось історія, як для нашої сім’ї.
Коли Софія виходила заміж, вона була певна: це любов на все життя. Її чоловіка, Максима, вона боготворила і робила все, щоб бути для нього ідеальною дружиною — тією, на кого можна покластися, яка ніколи не підведе.
Софія була з тих, кого неможливо не любити. Добра, щира, з променистою усмішкою, вона завжди готова була прийти на допомогу. Навіть свекрусі, Ганні Іванівні, Софія помагала без утоми. Тій досить подзвонити, поскаржитися на біль у спині чи втому, і Софія вже спішить до неї: прибирає, готує, бігає до магазину.
— Як же мені з тобою пощастило, Софійко, — зітхала Ганна Іванівна. — Син у мене — не поміч, від нього й не чекаю нічого. Чоловіки ж воістину такі! Завжди мріяла про доньку, але доля подарувала мені тебе.
Софії було приємно чути такі слова. Вона старанніше старалася, аби не розчарувати свекруху. І, загалом, Ганна Іванівна мала рацію: Максим справді не утрудняв себе допомогою. Ані вдома, ані матері.
Але справа була не лише в цьому. Максим вважав, що домашні справи — не його турбота. Софія, у принципі, не заперечувала, їй подобалось створювати затишок. Але проблема була в іншому: Максим нічого не робив, зато постійно прискіпувався. То підлога недостатньо чиста, то борщ недосолений.
З часом претензії ставали жорсткішими. Він почав докоряти Софії за те, що вона забагато витрачає на себе, хоча це було зовсім не так. Софія сама заробляла і ніколи не просила в нього грошей на свої потреби.
— Скільки там твій манікюр коштує? — єдко запитував він.
— Дві тисячі, — тихо відповідала Софія, ніби виправдовувалась.
— Дві тисячі кожного місяця! — обурювався Максим. — А могли б на нову машину збирати!
— Але ти ж витрачаєш на свій спортзал, — несміливо заперечувала вона.
— Це зовсім інше! Спорт — це здоров’я, сила! А твій манікюр — марна витрата!
Претензії зростали, немов сніжна лавина. Потім Максимові перестало подобатися, що Софія раз на місяць зустрічається з подругами у кав’ярні. Нічого особливого — звичайні посиденьки раз на місяць, але й це його дратувало.
— Навіщо тобі бігати по кафе без чоловіка? — бурчав він. — Сиди вдома!
Софія була м’якою та неконфліктною, але навіть її ангельське терпіння одного дня урвалося. Свари стали щоденними, взаєморозуміння зникло. Через три роки шлюбу Софія вирішилась на розлучення. Максим спротивлявся, але не тому, що хотів зберегти сім’ю, а тому, що звик, щоб усе було за його правилами. Софія ж більше не могла так жити.
Врешті-решт розлучення відбулося. Як тільки Максим зібрав речі та пішов, задзвонив телефон від Ганни Іванівни.
— Софійко, як же так? — заплакала вона. — Чому одразу розлучення?
Софія зітхнула. Пояснюватися з колишньою свекрухою було останнім, чого їй хотілося. Та все ж відповіла:
— Це не одразу, Ганно Іванівно. Все до цього йшло. Я намагалася врятувати сім’ю, але Максим не йде на компроміси. Його вічні докори, претензії… Я втомилася. Мені з ним важко.
— Але ви ж були такою гарною парою! — ледь не ридала свекруха. — І тебе я так люблю! Як же я тепер без тебе?
Софія розуміла, що зараз їй самій потрібна підтримка, але Ганна Іванівна, як завжди, перевела розмову на себе.
— Чому без мене? — м’яко сказала Софія. — Ми ж можемо спілкуватися. Розлучення з Максимом не означає, що я не буду з вами бачитися. Дзвоніть, якщо щось буде потрібно, я допоможу.
— Ох, Софійко, яка ж ти золота! — зраділа свекруха. — Значить, не прощаємось?
— Звісно, ні.
Розлучення далося Софії непросто. Максим не міг змиритися з тим, що його кинули. Він, який вважав себе ідеальним чоловіком, був уражений. Але незабаром усе заспокоїлося. Софія видихнула, усвідомивши, що не відчуває жалю. Максим так вимотав її, що кохання давно згасло. А колись він здавався їй чоловіком мрії. Чи він прикидався, чи вона дивилася на нього крізь рожеві окуляри.
Софія почала нове життя. Максима вона заблокувала скрізь, щоб він не намагався втручатися. Він і не намагався, а от Ганна Іванівна відпускати Софію не збиралася.
За тиждень після розлучення вона зателефонувала:
— Софійко, здравствуй! Як справи?
— Нормально, — відповіла Софія. — А ви як?
Питання було з віжливості, але свекруха його саме й чекала.
— Ой, погано, Софійко! Тиск скаче, ледве ходжу. Попросила Максима привезти ліки, а він відмовився! Не знаю, як до аптеки дійти…
Софія зрозуміла натяк. Вона була доброю і не могла залишити літню жінку без допомоги.
— Я привезу, Ганно Іванівно, — сказала вона. — Напишіть, що потрібно, за годину буСофія зрозуміла, що пора нарешті жити для себе, а не для чужих очікувань.
