Колись у студентські роки я, Борис, одружився зі своєю першою любов’ю, Соломією. Це була пристрасть, вихор емоцій, що привів нас до вінця. Після весілля почалося звичайне життя: робота, дім, побут. У нас народилися двоє дітей, і, як у всіх сім’ях, були й радощі, й сварки, але ми зважувалися. Я думав, що так буде завжди — спокійне життя, де все передбачувано. Та доля втрутилася, і тепер я стою на краю прірви, не знаючи, як вибратися з пастки, в яку сам себе загнав.
Мені було майже сорок, коли в нашій фірмі у маленькому містечку під Львовом з’явилася вона — Марія, нова співробітниця. Вона була наче з іншого світу: молода, сяюча, з усмішкою, немов із журнальної обкладинки. Я не міг відірвати від неї очей. Думки про неї не давали мені спокою, серце калатало, варто було їй пройти повз. Я й подумати не міг, що в мої роки можна так закохатися, наче хлопчисько. Дивно, але Марія відповідала взаємністю. Її погляди, легкий флірт, випадкові дотики — все це розпалювало в мені вогонь, який я давно забув.
Наші стосунки переросли у роман. Сталося це ненавмисно: одна зустріч, один вечір — і ми не змогли зупинитися. З Марією я почувався живим, молодим, вільним. У ті моменти я не думав, що зраджую Соломію. Мені було надто добре, щоб згадувати про мораль. Марія знала, що я одружений, але це її не спиняло. Ми бачилися потай, у знятих кімнатах, готелях, далеко від сторонніх очей. Я не збирався кидати сім’ю — мені здавалося, що зможу тримати обидва життя, балансуючи між ними. Це була ілюзія, але я стискав її, як рятівний круг.
Через кілька років Марія сказала, що вагітна. Коли народився наш син, я був у сьомому небі. Тримаючи його на руках, не вірив, що це відбувається зі мною. Моє життя, таке стабільне, перевернулося з ніг на голову. Я знову відчував емоції, давно забуті: тріпотіння, захват, відчуття нового початку. Але разом із щастям прийшла і тяжкість. Я жив на дві сім’ї. Соломії казав, що їду у справах, а сам летів до Марії та нашого сина. Я розривався, не знаючи, що обрати. Обидві жінки були мені дорогі, кожна по-своєму. Я любив їх обох, але відчував, що втрачаю контроль.
З роками Марія змінилася. Материнство зробило її вимогливою. Вона виховувала нашого сина сама, і це залишило слід. Вона почала докоряти мені: заробляю мало, погано їх забезпечую, приділяю мало часу. «Ти знав, на що йдеш», — казала вона, але її слова боліли. Адже ж вона знала, що я одружений, що в мене інша сім’я, інші діти, яких теж треба годувати. Докори переростали в скандали. Та й вдома було не краще. Соломія теж помічала, що грошей стало менше. «Ти мало заробляєш, на що ми живемо?» — кричала вона. Я метушився між ними, але куди б не прийшов — мене чекали лайки. Моє життя перетворилося на пекло, де немає спокою.
Я втомився. Втомився брехати, втомився розриватися, втомився від нескінченних звинувачень. Кожна з них тягне мене до себе, і я не можу обрати. Соломія — моя історія, моя сім’я, мати моїх старших дітей. З нею я пройшов через багато, і думка про те, щоб її кинути, розриває мені серце. Але Марія — моя пристрасть, моє нове життя, мати мого сина. Без неї я себе не уявляю. Вони обидві — частина мене, але я не можу більше жити в цьому пеклі. Кого покинути? Кого зрадити? Любов до обох жінок палить мене зсередини, а їхні вимоги й сварки доводять до відчаю. Я стою на роздоріжжі, і кожен крок видається кроком у прірву. Як вибрати, коли будь-який вибір розіб’є мені серце?
