— Маріє, що це ти робиш?! — голос Миколи гуркотів по всій квартирі. — Куди це збираєшся у такому вигляді?!
— У театр іду, якщо дозволиш! — Марія поправила перед дзеркалом нову блузку, куплену на розпродажі. — З Галею домовились, давно хотіли подивитись ту виставу.
— Який ще театр?! У тебе вдома справ невпору! Посуд не митий, сорочки мої не випрасовані! А вона — у театр! — Микола схопив Марію за руку, повернув до себе. — Зараз же переодягайся та займись господарством!
Марія вихопила руку, звільнилась, але на зап’ясті залишився червоний слід від його пальців.
— Коль, ми ж вчора про це говорили! Я цілий день вдома просиділа, все переробила. Один вечір хочу для себе, що тут такого?
— Для себе?! — він зневажливо всміхнувся. — А хто тебе годує, одягає? Хто дах над головою дає? Я, між іншим, після роботи прийшов, хочу поїсти нормально, а не твої бутерброди жувати!
Марія мовчки пройшла на кухню,хотіла діставати з холодильника продукти. Руки тремтіли, усередині зійшлося у тугого клубка. Ще зранку вона так тішилась майбутньому вечору, навіть зачіску зробила, туфлі вичистила. А тепер…
— Ото ж бо й воно! — Микола задоволено буркнув, увімкнув телевізор голосніше. — І щоб швидше! Я як той вовк голодний!
Поки сковорода розігрівалась, Марія нишком дивилась у вікно. На подвір’ї жінка її віку виводила собаку, сміялась, розмовляючи по телефону. Яка ж щасливою здавалася ця незнайомка! Вільна, легка…
— Маріє! Ти там задрімала чи що?! — гаркнув із кімнати чоловік.
— Приготую вже, приготую! — відповіла вона, квапно перевертаючи котлети.
Микола з’явився на порозі кухні, спирався об одвірок.
— Слухай, а завтра ввечорі до мене Петренко прийде, справи обговоримо. Тож жодних твоїх подруг, сидиш вдома тихо, чай подаси, якщо попросимо.
— Та ж завтра субота, — несміливо заперечила Марія. — Ми з дівчатами хотіли в кафе…
— Які ще дівчата? Тобі сорок три, Маріє, опам’ятайся! Час уже тверезо думати. Дім, сім’я — ось твоє місце. А не ці дурниці з подругами та кав’ярнями.
Марія поставила перед ним тарілку, сіла навпроти. Їсти зовсім не хотілось, у горлі стояв ком.
— Коль, а чому ти так зі мною? Раніш ж не був таким… Ми разом до театру ходили, в кіно, квіти дарував…
— Раніш! — махнув він рукою. — Раніш ти молодшою була, гарнішою. А тепер що від тебе лишилось? Погладшала, постаріла, одягаєшся як бабуся. Мені соромно з тобою на людину показатись!
Слова вразили гірше за будь-який удар. Марія встала, почала прибирати зі столу. Сльози підступали до горла, але вона стримувалась. Не хотіла давати йому нову нагоду для принижень.
— Та плакати не треба! — Микола поморщився. — Терпіти не можу ці жіночі сльози. Краще подумай, як себе в порядок привести. Може, у спортзал запишешся, на дієту сядеш. Бо зовсім запустилась.
Коли він пішов дивитись телевізор, Марія дістала телефон, написала Галі: «Не виходить сьогодні, пробач. Переносимо».
Відповідь прийшла миттєво: «Марісю, що знову трапилось? Це вже третій раз за місяць! Так не можна!»
«Все гаразд, просто термінові справи», — набрала Марія й одразу видалила повідомлення. Написала коротше: «Все добре».
Але Галина не заспокою
Його наполегливі спроби повернути минуле тільки переконували Віру, що ґрунт, що колись здавався міцним, насправді був болотом, яке засмоктувало б її знову, якби вона наважилася зробити хоча б крок назад.
