Розрив за замовчуванням — Все буде добре, — тихо прошепотів Вова, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. Він глибоко вдихнув, видихнув і натиснув на дзвінок. Вечір обіцяв бути непростим, але інакше й бути не могло: знайомство з батьками — справа серйозна… Двері відчинились майже одразу. На порозі стояла Алевтина Олексіївна. Вона була бездоганна — волосся укладене в охайну зачіску, строге синє плаття, легкий макіяж. Її погляд ковзнув по Лері, затримався на кошику з печивом, а потім вона ледь помітно стиснула губи. Цей рух був майже непомітним, але Лера його відзначила. — Проходьте, — вимовила Алевтина Олексіївна без особливого тепла, поступаючись місцем, щоб вони зайшли. Вова крокнув у квартиру, намагаючись зайвий раз не дивитись на маму, а Лера, переступаючи поріг, обережно тримала кошик. Квартира зустріла їх приглушеним світлом і тонким ароматом ладану. В домі було затишно, але все здавалося надто ідеальним: на місці кожна річ, жодної випадкової дрібниці. Здавалося, що кожен предмет промовляє про порядок і контроль. Алевтина Олексіївна провела гостей у простору вітальню з великим вікном, накритим щільними кремовими фіранками. У центрі — масивний диван, поруч — темний журнальний столик. Вона жестом запросила їх сідати. — Чай? Кава? — спитала вона, так і не поглянувши на Леру. В її голосі лунала рівність, не емоція, а формальність гостинності. — Я б з радістю випила чаю, — чемно промовила Лера, стараючись, щоб її голос звучав спокійно і приязно. Вона поставила кошик на столик, акуратно розв’язала стрічку і прочинила кришку — уся кімната сповнилася запахом домашнього печива. — Я принесла печиво. Власноруч пекла. Якщо бажаєте… Алевтина Олексіївна на мить зупинила на кошику погляд, тоді кивнула: — Добре, — сказала і пішла до кухні. — Зараз принесу чай. Поки вона готувала чай, в кімнаті запанувала тиша. Лера уважно розглядала квартиру — все виглядало дорого, охайно, але водночас чужо й недосяжно, майже як у музеї. Невдовзі господиня принесла піднос. На ньому — вишукані фарфорові чашки з тонким візерунком, срібний чайник і тарілка, на якій печиво акуратно розкладене по колу. Вона обережно розлила чай і сіла навпроти, склавши руки на колінах. — Отже, Валерія, — розпочала Алевтина Олексіївна, уважно дивлячись на дівчину. Її погляд ковзав по Лериному обличчю, відзначав зачіску, вираз очей, навіть те, як вона тримала чашку. — Вова розповідав, що ви навчаєтеся на виховательку, так? — Так, я на третьому курсі, — кивнула Лера, роблячи зусилля, аби зберігати спокій. Вона поставила чашку на столик, щоб руки не тремтіли. — Мені дуже подобається робота з дітьми. Мені здається, що це дуже важливо — допомагати їм розвиватись, бачити, як вони ростуть і вчаться новому. — З дітьми, — повторила мати з легкою іронією, піднімаючи брову. — Це непогано. Але ж виховательки заробляють зовсім небагато, ви ж розумієте? У наш час треба думати про майбутнє, про стабільність. Вова відразу заговорив: — Мамо, навіщо одразу про гроші? — його голос був трохи голоснішим, ніж планував, але тут же пом’якшився. — Лера любить свою справу, це головне. А матеріальне — ми впораємося, головне, що ми разом. Мати кивнула, решта її відповідей лунала спокійно, навіть надмірно виважено. Вона ніби вимірювала поглядом Леру, перевіряючи, наскільки серйозно та налаштована на майбутнє. Лера збиралася з думками перед кожною відповіддю. Вона чесно розповідала про свої плани працювати у дитсадку, проходити додаткове навчання, можливо, спеціалізуватись на роботі з особливими дітьми. Чому вона не хоче просто “пристосуватись” — не тому, що не розуміє реальності, а тому, що не готова зраджувати себе, свої цінності, навіть заради прибутку. — Цікава позиція, — схвально-іронічно відгукнулася мама Вови. — А ви ніколи не думали про професію, в якій можна заробити більше? З вашими здібностями у тому ж маркетингу чи продажах ви б мали зовсім інший рівень зарплати. Перед Лерою вималювалась чітка картина: тут цінують виключно бажання досягти “стабільності”, і в першу чергу — фінансової. Лера не знітилася, і навіть наважилась запитати: — А ви чим займаєтесь? Мати Вови несподівано розгубилась, проте швидко оговталась: — Я не працюю. Мій чоловік забезпечує родину, а я займаюсь домом, підтримую лад. Це теж — нелегка справа. Лера відчула у собі впевненість: — Тоді чому ви вважаєте, що я маю на перше місце ставити зарплату, якщо ви самі обрали інший шлях? Я не хочу, щоб Вова мене утримував! В атмосфері повисла напружена тиша. Вова переміщався з ноги на ногу, не знаючи як себе повести, а мама вже звернулася до сина, наполягаючи на тому, що саме на ньому — відповідальність за майбутнє. Далі розмова дедалі більше перетворювалась на суперечку про те, хто що має “віддати” — свої мрії чи свої принципи. Врешті Алевтина Олексіївна поставила питання руба: чи готовий Вова проміняти свої мрії на стабільність заради Лери? Але й Лера не поступалася: чому саме вона має йти в ущерб собі? Відповіді не з’явилося. Гості пішли додому, незважаючи на формальну вдячність за чай, з гірким присмаком незадоволеності, самотності, відчуження. Доля їхнього стосунку виявилась у підвішеному стані — хтось відстоював “правильне”, хтось — своє серце, але розрив уже стався. Іноді він стається за замовчуванням. *************** Наступні дні Лера не брала слухавку — їй треба було осмислити те, що сталося, зрозуміти, чи варто боротися. Її заполоняла до болю знайома думка: “Навіть якщо залишимось разом, я завжди буду на другому плані — після його мами”. Вова рано чи пізно таки приходить, але розмова не приносить полегшення. Він не може суперечити матері, не може підтримати Леру повністю. Розрив, який стався ніби сам по собі, тепер був неминучий. Але Лера вже відчуває себе вільною: їй не треба вже доводити свою цінність — ні його мамі, ні йому. Назавтра на вулиці, під українськими жовто-блакитними вогнями, Лера тихо сміється сама до себе. Вона йде далі — у своє завтра.

10 жовтня

Все буде добре, тихо прошепотів Остап, намагаючись говорити впевнено, хоч у душі калатало й трясло. Глибоко вдихнув осіннє повітря, видихнув і натис на дзвінок. Вечір обіцяв бути непростим перше знайомство з батьками ще ні для кого не ставало легким випробуванням.

Двері відчинилися майже миттєво. На порозі стояла Ганна Андріївна. Вона виглядала бездоганно: волосся зібране в строгий пучок, лаконічна темно-синя сукня, на обличчі легкий макіяж. Її погляд ковзнув по мені, зупинився на кошику з домашнім печивом, а тоді ледь непомітно стиснулися губи. Це було майже невидимо, але я помітила.

Заходьте, мовила Ганна Андріївна без особливої теплої інтонації, поступившись місцем.

Остап пройшов вперед, намагаючись не зустрічатися з маминим поглядом, а я неквапливо переступила поріг. Тиша й легкий пахощі полину огорнули просторі кімнати. Все навколо виглядало затишно, але у цій ідеальності читалася певна відстороненість жодної зайвої речі, все розставлено до сантиметра, жодної розкритої книжки чи недбалого шарфа.

Ганна Андріївна провела нас у вітальню світлу кімнату з великим вікном, закритим важкими кремовими шторами. У центрі масивний диван із сірим оббиванням, поруч низький столик із темного горіха. Вона жестом запросила нас сідати.

Чаю? Кави? запитала, досі не дивлячись на мене. В її голосі не чути посмішки, як в українських родинах, а радше формальність.

Я б залюбки чаю, чемно відповіла я, намагаючись звучати спокійно й привітно. Поставила кошик із печивом на стіл, обережно розвязала стрічку й відкрила кришку. Приміщення сповнилось запахом свіжої випічки. Ось, я спекла печиво власноруч. Можливо, Вам буде смачно.

Ганна Андріївна кивнула, ковзнувши поглядом по кошику.

Добре. Зараз зроблю чай, промовила вона і вийшла на кухню.

Як тільки за нею ледь чутно зачинились двері, Остап схилився до мене:

Вибач Вона завжди така стримана.

Все гаразд, посміхнулась я і стиснула його долоню. Головне, що ти поряд.

Поки Ганна Андріївна готувала чай, навколо розливався спокій. Я озиралась у кожній речі відчувався контроль, жодної живої неохайності чи недбалості ніби не квартира, а музей.

Невдовзі господиня повернулась із тацею. На ній порцелянові горнятка з блакитним орнаментом, срібний заварник, тарілка з печивом, акуратно викладеним по колу. Вона поставила тацю на столик і спокійно розливала чай, потім вмостилась навпроти в кріслі, склавши руки на колінах.

Отже, Ладо, промовила вона, уважно вдивляючись у моє обличчя, ковзаючи поглядом від зачіски до виразу очей, до того, як тримаю чашку, Остап казав, що ти навчаєшся. На виховательку, здається?

Так, уже третій курс, кивнула я, намагаючись тримати голос спокійним. Поставила чашку, щоб не видавати тремтіння рук. Мені справді подобається. Люблю працювати з дітьми це важливе й добре діло, бачити, як малюки ростуть, змінюються, навчаються.

З дітьми повторила вона з легким відтінком іронії, підіймаючи брову. Це безумовно благородна справа, але ж ти розумієш, що зарплата у вихователів ну, не найбільша. Треба й про майбутнє думати, про стабільність.

Остап миттєво заговорив:

Мамо, навіщо ти одразу про гроші? Головне ж що Лада любить свою справу. А копійчину ми заробимо разом. Усе у нас буде гаразд.

Ганна Андріївна посміхнулась ледь помітно, але замість відповіді ковтнула чаю.

Любити свою роботу це чудово, нарешті промовила, звертаючись до мене. Але одних почуттів часто недостатньо. Ти вже думала, де працюватимеш після університету? Які плани?

Я вдихнула й зібралась з духом.

Звісно, відповіла рівно. Хочу працювати у дитсадочку, щоб отримати досвід. Пізніше планую пройти курси корекційної педагогіки, щоб працювати з дітками з особливими потребами. Це важко, але я справді вважаю це своїм покликанням.

Ганна Андріївна кивнула мовчки і не поспішала з висновками. Її погляд був уважний і насторожений.

Я не хочу сидіти Остапу на шиї, додала я. Хочу розвиватися, бути самостійною, вірю, що ми зможемо побудувати міцну родину, де кожен вкладає своє не лише гроші. Для мене важливе задоволення від справи, а не лише заробіток.

Цікава позиція, мовила Ганна Андріївна, ледь схиливши голову. Але чи ти не розглядала щось більш прибуткове? С такими здібностями можна було б спробувати себе, скажімо, у продажах чи менеджменті там платять більше ніж у вихователів.

Остап хотів би втрутитись, але я жестом його зупинила. Відчула, що маю тримати позицію.

А ким ви працюєте? несподівано навіть для себе запитала я прямо, дивлячись їй у вічі.

Її трішки збентежив мій погляд, але швидко опанувала себе.

Я вже не працюю, сказала вона після паузи. Чоловік забезпечує сімю, я тримаю дім у порядку, допомагаю йому організовувати справи. Це теж праця, хоч і неоплачувана.

Розумію, твердо мовила я. Тоді поясніть: якщо ви самі обрали не працювати, чому вважаєте, що я маю гнатись за більшим заробітком? Навіщо мені від себе відмовлятися заради грошей? Я ж не прошу Остапа мене забезпечувати.

У кімнаті зависла тиша. Вона уважно стежила за мною, наче оцінювала наново.

Мій чоловік сам наполягав, щоб я не працювала. А от Остап

Остап занервував і скосив очі на маму вона залишалась незворушною, потім дивився на мене. Я сиділа рівно, спершись на коліна, намагаючись не показувати сумяття.

Ладо, ти ж розумієш невпевнено промовив він, шукаючи слова, голос тремтів. Мама просто дуже хвилюється, щоб у нас усе було добре, щоб ми не натикались на зайві труднощі.

Я здивовано подивилась на нього. Він щойно стояв поруч, а тепер нібито схиляється в бік матері Раптово стало боляче зараз мені конче потрібна була його підтримка, а він вагався.

Тобто ти теж так вважаєш? уточнила я. Думаєш, я не повинна займатись тим, що люблю? Маю працювати тільки там, де більше платять, навіть, якщо це буде ненависно?

Ні я не зовсім так Остап нервово переплів пальці. Але ж мама права: треба думати про майбутнє. Про стабільність. Жити тільки одним днем, мабуть, не вийде. Треба розуміти, як ми будемо давати раду сімейному бюджету й таке інше.

Ганна Андріївна ледь помітно схвалила його слова тонким рухом зібраних брів. Потім повернулась до мене та мякше, але наполегливо сказала:

А скажіть, Ладо, ви вважаєте чесним, щоб мій син відмовився від своєї мрії? Він же хоче бути журналістом, їздити по Україні, писати статті А якщо так, то йому доведеться це залишити позаду, щоб тільки все покладати на себе заради сімї?

Я зібралась відповісти, але Остап мене випередив:

Мамо, я

Ні, Остапе, скажи чесно, рішуче перебила мати. Ти готовий пожертвувати мрією заради цієї дівчини? Відмовитися від усіх можливостей?

Він мовчав. Дивився на мене. У його очах боролось одразу багато: захистити мене, тримати рівновагу, слухати маму. Нарешті видихнув:

Я не хочу відмовлятися від мрії. Але й Ладу втрачати не хочу. Я вірю, що баланс можливий, що зможу працювати журналістом можливо, не в повну силу, але все ж, і що Лада буде поруч. Ми підтримаємо один одного, це найважливіше.

Мама тяжко зітхнула й похитала головою, вже не заперечувала. Відкинулася у кріслі, ніби дала нам слово.

Не цікаво ви ставите питання, раптом озвалась я, не дочекавшись підтримки від Остапа. Тобто Остап не мусить кидати свою мрію, а я повинна? Я маю шукати більше грошей за професією, натомість він продовжувати робити те, що любить? Хіба це справедливо?

Остап відвів очі, нервово затискав горнятко. Я бачила, як тремтять йому руки, і як дзвенить фарфор. В голові весь час крутилися ті самі думки: ну чому він не може сказати щось інше, захистити для всіх.

Можна буде поєднати якось все пробурмотів він, дивлячись у чай, наче там ховався вихід.

Поєднати? іронічно засміялась мама, у голосі впевненість у своєму досвіді. Ти ж знаєш, це по суті неможливо. Або повністю віддаєшся роботі, або…

Вона промовчала, переводячи погляд із сина на мене. Це мовчання говорило все.

Остап не знаходив, що сказати хотів би сперечатися, та не міг.

Ну що ж, на сьогодні цього досить, підсумувала Ганна Андріївна, підводячись з крісла тією ж упевненістю й спокоєм, як усе інше. Вже темніє, в районі неспокійно ввечері. Ладо, краще вам додому. Остапе, нам треба серйозно поговорити, зараз же!

Цей тон не припускав заперечень. Це було швидше вказівкою, ніж турботою.

Остап спробував бодай щось заперечити:

Мамо, може, я все-таки проведу Ладу до зупинки

Тільки не думай! різко відповіла мати, навіть не розвертаючись. Я не хочу хвилюватися. Лишися.

Остап опустив плечі, руки безвольно лягли на колінах. Він знав: сперечатися марно.

Вибач, Ладо, прошепотів він, не підвищуючи погляду. Мабуть, мамі справді буде спокійніше. Я не зможу тебе провести. Виклич таксі.

Я мовчки кивнула. Не стало бажання сперечатися. Обережно поставила чашку на стіл, взяла свою маленьку сумку і піднялась.

Добре, сказала я спокійно, хоч усередині все кипіло від образи й гіркоти. Тоді я піду.

Я встала, випрямила плечі, немов цей простий рух додає впевненості. Не намагалася більше посміхатись здавалося, будь-яка вдавана щирість тут була зайвою.

Дякую за чай, прохолодно подякувала, не намагаючись приховати нотки розчарування. Це вже була не спроба сподобатись, а формальна чемність.

До побачення, відказала Ганна Андріївна, не дивлячись на мене. Її погляд втупився кудись убік, ніби мене вже не лишилося в її світі.

Я попрямувала до виходу. Ішла повільно, хоч всередині наче щось зжималось. На порозі озирнулась: Остап так і сидів на дивані з опущеною головою, плечі похилені. Не підняв очей, не сказав ані слова. Це мовчання стало для мене останньою краплею усе стало зрозуміло.

Я вийшла надвір, глибоко вдихнувши прохолодне київське повітря. Його свіжість ніби змила частину напруги, та не вгамувала темряви в серці. Огорнула мене гірка обіда, образа, розчарування усе змішалося в тягнучий клубок біля самого горла. Я знала напевно: Остап завжди стоятиме поруч зі своєю мамою, навіть якщо це означає проти мене.

І я йшла все швидше холодною вулицею, намагаючись втекти від власних роздумів. Але думки наздоганяли: Він жодного разу так і не заступився. Для нього важливіше догодити їй, ніж підтримати мене… Я не відчувала навіть, як пришвидшила крок. Хотілося кричати, але я тільки зціпила зуби й намагалася не розплакатись.

Додому я повернулася, коли вже вечоріло. Вулиця спорожніла, ліхтарі світили мяко на мокрий асфальт щойно минув дощ. Я відчинила двері, зачинила їх за собою, скинула черевики й сіла на пуф у коридорі. Нарешті дозволила собі вдихнути й трішки розслабитись. Тиша накрила ковдрою, й стало трохи легше.

Дивилась у порожнечу й ловила себе на думці це не кінець світу. Просто кінець однієї історії. Можливо, вона й не повинна була стати справжньою. Глибоко вдихнула, повільно видихнула. Завтра новий день, отже нові шанси. Я знала: зможу впоратись.

***

Наступного дня я не брала слухавку Остап набрав кілька разів, я лише дивилася на екран і складала телефон назад. Мені потрібно було трошки часу, щоб зрозуміти, чого хочу насправді. Я чітко бачила: навіть якщо залишусь із ним, у мене завжди будуть змагання з його мамою. А Остап коливатиметься між нами, не беручи сторону. Уявляла: кожне рішення, кожна розмова із впливом Ганни Андріївни. Від цієї думки ставало порожньо.

Декілька днів я жила у своєму ритмі: навчання, завдання, зустрічі з одногрупницями. Та все це робила, ніби на автопілоті. Думки повертались до того вечора, до його нерішучості.

Аж одного з дощових днів, повертаючись додому, я побачила знайоме обличчя біля підїзду. Вже збиралась зайти, але почула:

Ладо!

Остап стояв, засунувши руки в кишені куртки, трохи присутулившись, з винуватим поглядом. Підійшов ближче ніби боявся, що я розвернуся.

Нам треба поговорити, промовив він, дивлячись кудись повз мене. Мама сказала, що ти мені не підходиш.

Я підняла брови й намагалася зберегти спокій:

А ти сам що думаєш?

Остап опустив очі, затнувся:

Ну Вона ж мама. Я не хочу, щоб вона переживала чи сердитись.

У його голосі не чути було твердості й впевненості. Це радше вибачення, а не позиція. Я дивилась, і не могла зрозуміти він дійсно так думає, чи просто не наважується сказати інакше.

Тобто ти погоджуєшся з нею? уточнила я, хоча відповідь і так читалась у його позі.

Я не кажу, що погоджуюсь поспішно мовив він. Але вона моя сімя.

Він замовк, ніби очікуючи, що я сама знайду рішення. Та я мовчала, лише думки перемелювала в голові: Чи буде так завжди? Чи кожне серйозне рішення ми прийматимемо через маму? Чи завжди я буду другою?

Ти хочеш бути зі мною? спитала я прямо.

Він знову розгубився. Ледь відкрив рота і замовк. Тільки безсило опустив плечі.

Я вдихнула, кивнула сама собі, ніби підтверджуючи здогадки. Не стала вимагати розяснень просто пішла до підїзду, де зачинила за собою двері.

Ввечері я вийшла прогулятись. Тиха київська вулиця, підсвічена жовтими ліхтарями, пахла осінню, мокрим листям і свободою. Я йшла, не думаючи, куди і для чого.

І раптом засміялась. Легко й трохи зухвало, наче щось відпустило. Зупинилась, подивилась на далекі вогні й нарешті зрозуміла: які б труднощі не були, я готова їх зустріти бо вже знаю: не зобовязана підлаштовуватись під чиїсь очікування і доводити собі чи комусь, чого варта. Я вільна. І це найважливіше.