Мене звати Олеся, мені двадцять дев’ять років. Шість років тому я вийшла заміж за Максима, і в нас є чудова донька Софійка — їй чотири роки. Живемо звичайним життям молодої родини: працюємо, платимо іпотеку, рахуємо витрати, намагаємось знаходити час на все. Останнім часом я працюю віддалено, що дозволяє більше часу приділяти донечці, і в цьому дуже допомагає моя мама.
Моя мама обожнює свою онучку. Вона з радістю бере Софійку до себе на хутір, гуляє, займається. Для нас це величезна підтримка. Донечка кожен раз у захваті — у мами є садок, гойдалки, пісочниця. Але, як і будь-яка допомога, це має й інший бік.
Мама — дуже енергійна людина. Хоча вона вже на пенсії, сидіти без діла не може. Завжди щось вигадує. Ось і цього року вирішила збудувати альтанку на ділянці. Навіть не порадившись із нами, замовила будматеріали, а потім просто сказала мені:
— Олесю, передай Максимові, щоб приїхав, допоміг розвантажити. Самотужки мені не впоратися.
Я мовчки кивнула, хоча добре знала, що він відповість. І ця відповідь не змінювалась останні два роки:
— Це ж твоя мама, Олесю. Нехай сама й клопочеться. Я туди їхати не збираюся. У мене один вихідний на тиждень — хочу просто відпочити, а не комусь допомагати. Все!
Я розумію чоловіка. Він справді дуже завантажений. Іноді й вихідні проводить за ноутбуком, бо потрібно закривати замовлення. Гроші потрібні — ми платимо іпотеку, дитина росте. Але з іншого боку — це ж моя мати. Вона нам стільки разів допомагала. Кожного тижня бере Софійку, не втручається у наше життя, не вимагає нічого для себе. А тепер — зовсім проста просьба: допомогти рознести дошки для альтанки. Але Максим категорично відмовив.
У п’ятницю вранці привезли матеріали. Мама подзвонила в паніці — їй нікому допомогти. Я кинула всі справи, посадила донечку в авто й поїхала. Ми з мамою самі розгружали дошки, цемент, балки. Не кажу вже, як це важко. Після цього вона навіть розігнутися не могла. Але найбільше її вразило те, що зять навіть не спробував допомогти.
— Олесю, та це ж як? Він чоловік чи хто? Я ж не просила його візьми й перекрити дах — просто кілька годин допомогти! — лютилася вона, відтираючи руки від пилу.
А я стояла й мовчала. Мені було соромно. Перед мамою, перед собою, перед донечкою, яка дивилася на все це й не розуміла, чому бабуся злиться, а мама сумна.
Коли я повернулася додому, там панувала мертва тиша. Я спробувала пояснити, що це не примха, не дурниця — це прохання мами, яка постійно нам підтримка. Але Максим лише відмахнувся:
— Ти взагалі мене чуєш? Я все тягну сам! Не маю їй нічого винний! Це її хутір, її будівництво, її проблеми!
Я не знаю, що робити. Опинилася між двох вогнів. З одного боку — мама, яка завжди поруч, яка допомагає від душі, дбає. З іншого — чоловік, втомлений, роздратований, який вважає, що йому не до того. І мені болить душа, бо обидва в чомусь праві.
Я люблю Максима. І вдячна мамі. Але не розумію, чому моя родина стала для них полем битви? Чому я повинна постійно виправдовуватися? Чому звичайна просьба переростає в скандал, після якого тривожно цілий тиждень?
Я втомилася. Втомилася бути буфером, заспокоювати, просити. Хочу, щоб мама відчувала себе поважною, а Максим зрозумів, що іноді допомога — не обов’язок, а проста повага до жінки, яка завжди поруч.
Іноді думаю — може, варто було жорсткішою? Або, навпаки, м’якшою? Або просто робити все мовчки? Не знаю.
Але точно знаю одне — я не хочу, щоб моя Софійка колись опинилася у такій самій ситуації. Хочу, щоб вона жила в любові, взаєморозумінні та повазі. Щоб між її чоловіком і бабусею не було війн.
Ось тільки як цього досягти — для мене поки що загадка…
