Це сталося минулого серпня. З моря віяв солоний теплий вітер, ласкаво торкаючись обличчя рибалок, а сонце, що ще не втомилося від літа, грало блискавками на воді. Пристань була звична старі дошки, скрип мотузок, запах водоростей та моря. Тут починався і закінчувався кожен робочий день: чистка сіток, розвантаження улову, розмови про погоду та удачу. Ніщо не віщувало дива.
Але диво прийшло з глибини.
Спочатку почувся плюскіт щось вологите й швидке вистрибнуло з води і застукало по дошках. Усі підняли голови. На пристані стояла видра. Самець. Мокра, тремтяча, з панікою та благанням в очах. Вона не втекла, не сховалася, як то роблять дикі звірі. Ні. Вона метушилася між людьми, торкалася лапками їхніх ніг, тоненьким, майже дитячим голосом скиглила, а потім знову бігла до краю пристані.
Що за чортівня? буркнув один із матросів, відкладаючи мотузку.
Даруй, сама піде.
Але вона не пішла. Вона благала.
Один старий рибалка, чиє обличчя прорізали глибокі зморшки від сонця й вітру, на імя Іван, раптом зрозумів. Він не був біологом, не читав наукових статей. Просто в його очах блимнуло щось давнє інстинкт, що лишився з тих часів, коли людина й природа розуміли один одного.
Зачекайте тихо сказав він. Вона хоче, щоб ми пішли за нею.
Ступив крок у бік води. Видра миттю кинулася вперед, озираючись, ніби перевіряючи: йдуть за нею чи ні.
І тоді Іван побачив.
Унизу, у хаотичному плетінні старих сіток, серед водоростей та порваних мотузок, билася видриця. Самиця. Лапи щільно застрягли, хвіст безпорадно бив по воді. Кожен рух лише більше заплутував її. Вона тонула. В очах жах. Поруч, на поверхні, плавав малюк маленький комочок шерсті, що тиснувся до матері, не розуміючи, що відбувається, лише відчуваючи близькість смерті.
Самець, що привів допомогу, сидів на краю дощок і дивився. Не скиглив, не метушився. Просто дивився. І в цьому погляді було більше людяності, ніж у багатьох людей.
Швидше! гукнув Іван. Вона тут! Заплуталася в сітках!
Рибалки кинулися до краю. Хтось стрибнув у човен, хтось почав різати сітки. Все відбувалося в напруженій тиші, яку порушували лише важке дихання звіра та плескіт хвиль.
Хвилини здавалися годинами
Коли нарешті видрицю визволили, вона була на межі виснаження. Тіло тремтіло, лапи ледве рухалися. Але малюк притулився до неї, і вона слабко лизнула його.
Кидайте їх у воду! крикнув хтось. У море! Швидше!
Обережно їх опустили у воду. І в ту ж мить мати й дитина зникли у глибині. Самець, що весь цей час нерухомо спостерігав, пірнув за ними.
Усі стояли заворожені. Ніхто не промовляв. Лише дихали, ніби щойно вийшли з бою.
А потім, за кілька хвилин, вода знову заворушилася.
Він повернувся.
Один.
На краю пристані він зявився, подивився на людей. Потім повільно, з зусиллям, дістав з-поміж передніх лап камінь. Сірий, гладенький, трохи видовжений на ньому були сліди часу й використання, як у улюбленої речі. Поклав його на дошку. Саме туди, де щойно благав про допомогу.
І зник.
Тиша.
Ніхто не рухався. Навіть вітер ніби завмер.
Він він залишив нам свій камінь? прошепотів хлопчина, ще майже дитина.
Іван присі
