Ми з Лізою сидимо на її балконі на 15-му поверсі новобудови в передмісті Києва. Ліза з батьком та бабусею переїхали сюди чотири роки тому. Її тато — юрист у будівельній компанії, яка зводила цей будинок. Квартиру обрали з просторим балконом спеціально для Лізи, щоб вона могла втілювати свою пристрасть. Батько міг собі це дозволити. Балкон утеплений: тепла підлога, батареї, стіни обшиті рельєфною плиткою, приємною на дотик. Ліза живе кімнатними рослинами та акваріумними рибками. У квартирі п’ять акваріумів — по одному в кожній кімнаті і тут, на балконі.
Цей акваріум — кутовий, з м’якою підсвіткою та складною системою фільтрації, про яку я нічого не знаю, а Ліза може розповідати годинами. Всередині — керамічний замок з арками та вежами. Риби випливають з його вікон, немов вартові підводного королівства. Чотири яскраво-оранжеві рибки, назви яких я постійно забуваю, і одна незвичайна — сом, якого Ліза називає птеригопліхтом. Він — санітар акваріуму, прибиральник.
Ліза знає про своїх рибок усе. Вона активна на форумах акваріумістів, пише статті для тематичних сайтів, її там поважають. З такою ж пристрастю вона захоплюється рослинами. Після переїзду в нову квартиру її кімнати перетворилися на квітучі джунглі. На балконі виється плющ, висять кашпо з фіалками, стоять горщики з мініатюрними ялинками та бонсай.
Ми сидимо в цьому зеленому оазисі, дивимось через величезне вікно на Дніпро, дахи будинків і парк у далині. Праворуч внизу гудить траса, що веде до Вишневого та Білої Церкви. Ліза розповідає про поїздку з батьком за ягодами. Вони залізли в таку глушину, куди пробився лише їхній позашляховик. Набрали повні кошики, потім три дні з бабусею варили варення.
— Шкода, тато тепер майже не буває вдома. Працює навіть у вихідні. Погода чудова, а скоро дощі почнуться, і нікуди не виберемось. Ганнусю, давай ще раз спробуємо сфоткатися? — Ліза дивиться на мене з благанням.
Я зітхаю. Ми йдемо в її кімнату — таку ж зелену і затишну, як балкон. Ліза сідає перед саморобним білим фоном. Я роблю кілька знімків, потім ми намагаємось їх обробити на ноутбуці. Їй потрібні фото для документів, але завдання здається неможливим.
Знімки не виходять. То я поганий фотограф, то справа в іншому.
— Ліз, годі комплексувати. Унизу фотостудія, зараз побіжу, домовлюсь.
Ліза неохоче погоджується. Вона забирається в крісло на балконі, кутається в плед і відвертається до вікна.
Я беру ключі від квартири й біжу вниз. Фотограф — молодий хлопець, нудиться за стійкою. Пояснюю, що потрібно фото на документи, але зніматимемось вдома, на 15-му поверсі.
— Це буде коштувати…
— Нам все одно, скільки. Фото потрібні сьогодні, терміново.
Ми піднімаємось. Хлопець завмирає перед акваріумом на балконі, захоплено розглядаючи рибок. Я мнусь.
— Розумієте… Постарайтеся не акцентувати… У дівчини обличчя сильно постраждало, тому вона не прийшла в студію. Будь ласка.
— Та без проблем. Клієнт платить, решта — не моя справа.
Я кличу Лизу. Вона виходить, закутана в плед, наче в кокон, мовчки сідає перед фоном. Фотограф налаштовує камеру, з цікавістю поглядає на неї.
— Готово. Знімайте плед.
Ліза повільно забирає тканину, випрямляється. Обличчя фотографа блідне, в очах мелькає шок.
— Трьох… — виривається в нього.
— Знімайте, — глухо каже Ліза.
Він швидко клацає затвором, і я проводжаю його до дверей.
— Сестра?
— Ні, найкраща подруга. Вона неймовірна, сильна…
— Вірю. Але наступного раз передувай заздалегідь.
— Я попередила…
— Так, але коли побачив… Скільки вона така?
— Двадцять два роки.
— Жах… Бідолаха.
Я простягаю гроші. Він відмахуються:
— За годину приходь, знімки будуть.
Повертаюсь до Лізи. Вона знову на балконі, в пледе, плечі тремтять — плаче. Я обіймаю її, гладжу по голові, колихаю, як дитину.
— Нічого, Ліз. Усе минає, і це мине. Дивись, листя в парку вже жовте. Хочеш, принесу твої улюблені кленові? Чи за морозМи мовчки дивимось у вікно, де над річкою починає сходити перша зірка.
