Сумніви, що руйнують
Марійка сиділа на кухні, підперши підборіддя долонями, і вдивлялася у чорне віконне скло, немов намагалася розгледіти там щось. Очі були втомленими, обличчя — блідим. Раптом двері тихо скрипнули, і у кімнату увійшла свекруха — Наталя Михайлівна.
— Чого серед ночі тут сидиш? — запитала вона, наливаючи собі води з глечика.
— Думаю, Наталю Михайлівно, — ледве чутно відповіла Марійка.
Жінка відпила й уже збиралася йти, але Марійка раптом підвела голову:
— Залиштеся, будь ласка. Треба поговорити. Тільки двері зачинете…
Наталя Михайлівна зупинилася, насторожившись:
— Що трапилося?
— Сідайте. Я… мушу вам розповісти про Богдана…
Свекруха присіла, не відпускаючи склянку, а Марійка почала. І чим більше вона говорила, тим блідішою ставала мати чоловіка. Слова немов відібрали в неї мову.
— Ні, доню, я серед ночі нікого не виганяю. З дитиною підете вранці. Мені на роботу вставати — тоді й розбудите.
— А може, ремонт відкласти? Ми з Андрійком на село виїхали б влітку, зараз же холодно… Та й Богдан ось-ось повернеться…
— Не можна. Зараз вигідно — потім ціни злетять, та й влітку з пилом жити не хочу.
— Та все одно пил буде, — обережно зауважила Марійка.
— І речі ваші, до речі, треба винести. Я вже казала. Не роби з себе жертву. Мій син тебе з дитиною прийняв — могла б хоча б мовчати.
— Та ж це ваш онук! — вирвалося в Марійки.
— Та? А ось у Богдана донька від тієї, що на заробітках. Ось вона — моя онука. А цей… ще й довести треба.
Марійка завмерла. Слова свекрухи були як удар під ребра.
— Йому майже чотири. Ви тільки зараз це кажете? І куди ж мені з дитиною йти?
— Не знаю, — знизала плечима Наталя Михайлівна. — Мені байдуже.
З Богданом Марійка познайомилася п’ять років тому. Він не був красунцем, але здавався надійним. Вже не до кохання — обоє були дорослі, з життям за плечима. Вона — кухар у шкільній їдальні, він — будівельник, що часто їздив на заробітки. Вагітність — і він одразу запропонував розписатися. Без весілля, просто до ЗАГСу.
Жили у його матері. Наталі Михайлівні не подобалось, що в її домі оселилася чужа жінка, да ще й у положенні. Вона звикла до тиші, самотності, спокійного побуту. А тут — хтось співає в ванній, шаркає, а потім ще й немовля, що реве вдень і вночі. Та й син тепер рідше допомагав у городі.
Головне — вона не вірила у почуття Марійки. Вважала, що та вийшла за Богдана з розрахунку. І сумнівалася: чи справді Андрійко — її онук?
Тепер вона вирішила робити ремонт. І заздалегідь наказала: нехай Марійка з сином виїжджають. Та вперлася — мовляв, нема куди. Хоча тітка готова була прийняти. Свекруха не поступалася. Її дратувало все: від іграшок на підлозі до запаху дитячого пюре.
Коли Богдан раптом перестав виходити на зв’язок, Марійка схвилювалася. Він так ніколи не робив. Не стала дзвонити серед ночі, але вранці телефон був вимкнений.
— Він ніколи не вимикається, — сказала Марійка, заходячи на кухню. — Щось не так.
— Спить, мабуть, — буркнула свекруха. — Чого ти так злякалася?
— Ми щодня листуємося. Такого ніколи не було.
— Подзвони на роботу. Ну ж бо.
Марійка набрала номер. Через хвилину поблідла.
— Він у лікарні. Його забрали… йому стало погано.
— Як?! — Наталя Михайлівна присіла. — Хто дізнався?
— Його… перша дружина. Вона у курсі. Нас навіть не сповістили.
— Я поїду! — підвелася свекруха.
— Ні, у вас ремонт. Я Андрійка до тітки, а сама — до нього. Я все з’ясую.
Через три тижні Марійка повернулася з Богданом. Він був у тяжкому стані — після інсульту. Ліва сторона слухалася погано, але він говорив, жартував, намагався.
Марійка не відходила від нього. Шукала лікарів, домовлялася про реабілітацію, спала по три години, мчала на процедури, на уколВона мовчки взяла його руку в свою і зрозуміла — тепер вони назавжди разом, через усі бурі та сумніви.
