Сумніви, що руйнують
Марія сиділа на кухні, обпершись ліктями об стіл, і вдивлялася у вікно, у чорне нічне скло, наче намагаючись розгледіти щось у темряві. Її очі були втомленими, обличчя — змарнілим. Раптом двері тихенько скрипнули, і на порозі з’явилася свекруха — Надія Миколаївна.
— Чого так пізно сидиш? — запитала вона, наливаючи собі води з глечика.
— Думаю, Надіє Миколаївно, — ледве чутно відповіла Марія.
Жінка відпила води і вже хотіла йти, але Марія раптом підняла голову:
— Залиштеся, будь ласка. Треба поговорити. Двері тільки закрийте…
Надія Миколаївна зупинилася, мимоволі напружившись:
— Що трапилося?
— Сядьте. Я… мушу вам розповісти про Юрка…
Свекруха сіла, стискаючи в руках склянку, а Марія почала говорити. І чим більше вона говорила, тим більше блідла мати її чоловіка. Почутого вистачило, щоб відібрати в неї мову.
— Ні, Маріє, я людей серед ночі не виганяю. З дитиною підете вранці. Якраз на роботу треба вставати — от і розбудите.
— А може, ремонт відкласти? Ми з Данилком могли б на літо на дачу поїхати, а зараз холодно… Та й Юрко якраз має повернутися…
— Не можна. Зараз вигідно — потім ціни злітають, а літом жити у пилу не хочу.
— Та все одно пил буде, — обережно зауважила Марія.
— І речі ваші, до речі, теж треба винести. Я вже казала. Не роби з себе жертву. Мій син тебе з дитиною прийняв — могла б хоча б мовчати.
— Та ж це ваш онук! — вирвалося в Марії.
— Так? А от у Юрка донька від тієї, на заробітках. Ось вона — моя онука. А цей… ще треба довести.
Марія завмерла. Те, що сказала свекруха, було ударом під ребро.
— Йому майже чотири. Ви тільки зараз про це кажете? І куди ж мені з дитиною йти?
— Не знаю, — знизала плечима Надія Миколаївна. — Мені байдуже.
З Юрком Марія познайомилася п’ять років тому. Він не був красенем, але здавався надійним. Вже не до кохання — обидва були дорослі, з досвідом. Вона — кухарка у шкільній їдальні, він — робітник, який часто їздив на заробітки. Завагітніла — він одразу запропонував розписатися. Без весілля, просто до ЗАГСу.
Жили у його матері. Надії Миколаївні не подобалось, що в її домі оселилася чужа жінка, та ще й у положенні. Вона звикла до тиші, самотності, розміреного побуту. А тут — хтось співає у ванній, шаркає по підлозі, а потім ще й немовля, що реве і вдень, і вночі. До того ж син тепер рідше допомагав на ділянці.
Найголовніше — вона не вірила у почуття Марії. Вважала, що та вийшла за Юрка з розрахунку. І сумнівалася: а Данилко — справді її онук?
Тепер вона вирішила зробити ремонт. І заздалегідь наказала: нехай Марія з дитиною виїжджає. Та вперлася — мовляв, нікуди. Хоча тітка була готова прийняти. Свекруха не поступалася. Її дратувало все: від слідів іграшок до запаху дитячого харчування.
Коли Юрко раптом перестав виходити на зв’язок, Марія занепокоїлася. Він так ніколи не робив. Не стала дзвонити вночі, але вранці телефон був вимкнений.
— Він ніколи не вимикається, — сказала Марія, заходячи на кухню. — Щось не так.
— Спить, мабуть, — буркнула свекруха. — Чого ти так злякалася?
— Ми щодня листуємося. Такого ніколи не було.
— Подзвони на роботу. Давай.
Марія набрала номер. За хвилину її обличчя поблідло.
— Він у лікарні. Його забрали… З ним стало погано.
— Як?! — Надія Миколаївна сіла. — Хто дізнався?
— Його… перша дружина. Вона у курсі. Нас не вважали за потрібне повідомити.
— Я їду! — схопилася свекруха.
— Ні, у вас ремонт. Я Данилка до тітки, а сама — до нього. Я все з’ясовую.
За три тижні Марія повернулася з Юрком. Він був у важкому стані — з наслідками інсульту. Ліва сторона погано слухалася, але він говорив, жартував, намагався.
Марія не відходила від нього ні на крок. Шукала спеціалістів, домовлялася про реабілітацію, спала по три години, мчала на процедури, на уколи, на ЛФК. Вона ніби жила лише заради одного — повернути Юрка до повноцінного життя.
Одного разу, коли свекруха мила посуд, Марія тихо промовила:
— Я вам усе розповім. Тільки не кажіть йому.
І розказала правду: Юрко поїхав до першої дружини побачитися з донькою. Двері відчинив незнайомий чоловік. А дитина — його копія. Білявий з ямочкою на щоці. Згодом сама Оксана зізналася: той — справжній батько дівчинки, просто раніше вона боялася залишитися сама, а Юрко — підвернувся.
Юрко сів на лавку, і серце не витримало.
— То значить, — видихнула свекруха, — онука мені взагалі й не онука?
— Саме так.
Після цієї розмови Надія Миколаївна почала інакше дивитися на МарВона підійшла до вікна, щоб сховати сльози, і вперше за всі ці роки відчула, що в цьому домі теж може бути її місце.
