Ой, скільки з того часу спливло літ, але й досі я згадую ту історію Було це ще за юності, у Львові, на околиці тихого спального району, де вікна нашого багатоповерхівки виходили на вузькі вулички й маленький парк із соснами.
Як зараз бачу себе, дівчину з тужливими очимамене звали Ярослава. Тими святковими днями я залишилася в самотності, хоча й не так у гордій, як у гіркій, сумній самотності. Моя найрідніша подруга, Богуслава з чоловіком Яремою, поїхали у Карпати ще за кілька днів до Нового рокудихати гірським повітрям і санчатись біля Ворохти, у душі плекаючи родинний затишок.
Перед відїздом Богуслава доручила мені: «Ярославко, ти, як найбільш дбайлива серед усіх, полий трохи мої фікус і сенполії, та не забудь двічі на тиждень нагодувати Лесюмою черепашку». Жили ми в одному будинку, лише у різних підїздахледь не сусідки.
Я погодилася, ще не відаючи, на яке випробування приречена. А за тиждень до свята мене спіткало нещастямій хлопець, Назар, з яким я вже два роки наче душа в душу жила, за вечерєю раптом сказав: «Славко, я покохав іншу. Вона вже вагітна, і я повинен побратися з неютак буде правильно. Не журися, так іноді трапляється. Кохання наше давно згасло, залишилась лише шкаралупа. Дякуй, що я тебе від себе рятую. Не образишся, якщо зберу речі сам?»
Й почав спокійно збирати своє добро…
Я проплакала у квартирі чотири дні, не виходячи на світ божий, нічого й не їла, лише каву пила. Прийшла Ганнаще одна подругаі зясувалося, що на святкуванні Нового року, де мали зібратись всі ми, Назар прийде вже з новою дружиною. До батьків на Новий рік не потягнуласязнала, що мама знову дорікатиме: «Я ж одразу казала, що Назар не твоя доля».
Тридцять першого грудня я за звичкою чекала дива. Може, через романтичну наївність, а може, через спогади про дитинство, коли кожен Новий рік ми загадували бажання і вірили, що диво обовязково станеться.
День змінився вечором, ніч потихеньку підкралася. Нічого особливого не трапилося. Я згадала, що так і не повернула Назару подарунокпухнастий вовняний светр кольору волошки, за три тисячі гривень, куплений на базарі в Підзамчі. Розгорнула пакет, примірялавеликий, широченні плечі, не мій. «Скажи ще, йому був би завеликий»,подумала і поклала назад у пакунок.
Підмальвавши вії, дала собі слово не плакати й вийшла бродити львівськими вуличками. Дощ мрячив, місто готувалось до свята, але мені було сумно. В магазині на розі я потягла з кишені листочок список Богуслави: “Полити квіти. Погодувати черепашку.”
Ой, леле, геть із голови вилетіло! З сімейними бідами все забула. І рвонула я у підїзд подруги, скоріш відчиняючи двері ключем.
Тільки ввійшла аж очі на лоба: у квартирі вогні, гірлянди мерехтять, ялинка вся в іграшках, телевізор гримить. А з ванної долинають дивні звуки. Я підкралася, відчинила раптом двері й оторопіла.
Там стоїть незнайомий молодий чоловік, голиться й щось наспівує. Перша думка: «Крадiй». Але хіба злодії голиться?
Ви хто такий? не витримала я й мало не крикнула.
Не бійтеся, я Ростислав, двоюрідний брат Богуслави. Живу у Тернополі, приїхав на нараду, залишився переночувати. З сестрою поговорив, маю дублікат ключа вона дозволила тут пожити кілька днів. Ви Ярослава, так?
А Лесю, черепашку, годували? перебила я його.
Годував, звісно. Вона вже в кутку біля дивана гріється, засміявся Ростислав і натягнув вишиту сорочку.
А давайте познайомимося, Ярославко! До Нового року лишилось всього десять хвилин, простягнув він руку.
Я зніяковіла, вискочила з квартири і побігла сходами вниз. Ростислав кинувся слідом:
Стійте! Чим я налякав вас? Справді все добре!
А я вже вдома хутко схопила пакет із светром і побігла назад. Якраз опівночі, із сніжинками на плечах, залетіла у відчинені двері. Ростислав, посміхаючись, простяг мені келих шампанського, я йому пакунок.
З Новим роком, Ростиславе! Це вам, сказала я.
Він розгорнув подарунок а там той волошковий светр! Одягнув і сидить, неначе для нього шитий.
Бачив я чимало подарунків, але такого ще не траплялося! усміхнувся Ростислав.
Я ж на душі подумала: «Доля відняла у мене Назара, а подарувала несподівану зустріч». Але мовчала, лише всміхнулася.
Вже на наступний Новий рік ми святкували разом Ростислав, я і наша маленька донечка Орися у теплому, затишному домі з вогниками на ялинці, щасливі від нового початкуВ цю мить, коли телевізор оголосив Новий рік, за вікном засипало снігом, і Львів закружляв у сріблястій тиші, мені стало нестримно легко. Ростислав підморгнув, налив ще трішки шампанського й запропонував:
А знаєте, Ярославо, ходімо разом у парк так тихо й казково там, може, й нам вдасться загадати по-новому своє щастя?
Я, не кажучи жодного слова, кивнула. Зігріті сміхом, новорічними надіями та нашим спонтанним знайомством, ми вдягнулися й вийшли на засніжену алею. Далеко майоріли вогні салюту, а сніжинки лягали нам на волосся, мов срібний пил.
Стоячи під соснами, що оберігали старі таємниці цього міста, я задумалась: життя раптом стало несподівано добрим і щедрим. Тихо загадала бажання не любов, і не багатство, а лиш трохи тепла і нових зустрічей. Ростислав узяв мене за руку. Ми йшли через білу ніч, і мені здалося, що і цей початок, і вся та самотність, і навіть черепашка Леся були лише кільцями одного ланцюга, що веде до справжнього дива коли у найсумнішу ніч у твій дім заходить надія.
Я посміхнулась перехожим вікнам і подумала: “Ось він, справжній подарунок зустріч під Новий рік, коли ти не чекаєш нічого, а отримуєш усе.”
