Коли автобус зупинився посеред шумного проспекту, пасажири міцніше вхопилися за поручні. Хтось проклинав, хтось прилинув до запотілого скла, намагаючись побачити причину зупинки. У повітря повісився гул – суміш дратівливого нетерпіння й цікавості. Кондукторка, пробираючись до кабіни водія, відчинила двері й завмерла, наче побачила щось, що не вписувалося у сіре, дощове ранкове Києва.
За склом стояла жінка у поношеній червоній куртці. В одній руці – повідець, у другій – парасолька зі зламаним спицем. На повідці – пес, величезний, із косматою шерстю й опущеною мордою. Він сидів прямо перед автобусом, нерухомий, наче вирізаний з каменю. Лапи вросли в асфальт, вуха притиснуті, погляд упертий у землю. Ні злости, ні страху – лише важка, вперта нерухомість, ніби він несів на собі тягар, який не пояснити словами.
– Він не йде, – голос жінки тремтів від безпорадності. – Ішли, і раптом він сів. І все. Тягнула, кликала – не слухає.
Водій вийшов із кабіни, подивився на пса, потім на жінку, знову на пса. Потім присіў навпочіпки, зазирнувши йому в очі:
– Що з тобою, брате? Втомився? Чи життя придавило?
Пес повільно підняв морду. У його погляді було стільки людської смуги, що в усіх, хто дивився, стиснуло в грудях. Він не гавкав, не гарчав – просто дивився, наче хотів розповісти ціле життя, але не знаходив слів. Це була не просто втома. Це був біль, глухий, як луна у пустій хаті. Водій підвівся, наче прийняв цю безмовну відповідь.
Автобус рушив за кілька хвилин. Жінка, бурмочучи подяку, відвела пса вбік. Він ішов повільно, несміливо, наче кожна лапа була йому чужою, та все ж рухався.
У цю мить Богдан, що сидів біля вікна, прошепотів собі під ніс: «Ось і я. Теж став. І не можу далі». Слова вирвалися тихо, самі по собі, як визнання, яке занадто довго жило всередині.
Він вийшов на наступній зупинці, хоча до його мети було ще далеко. Ішов без цілі, по інерції, ніби забув, куди прямував. Вітер бив по обличчю, забивався під комір, але Богдан не помічав. Він крокував через засніжений сквер, повз голі дерева й дитячий майданчик, де гойдалки скрипіли від поривів вітру, як старі спогади.
Додому не хотілося. Там панувала пустка, від якої дзвеніло в вухах. Не просто відсутність людей – повітря в хаті було мертвим, недоторканим голосами чи рухом. Лише старий холодильник гудів у куті, нагадуючи, що життя триває, навіть якщо ти сам – ледве.
Богдану було сорок три. Інженер, надійний, непомітний, як винтик у механізмі. Той, хто не кричить, не вимагає, а просто робить те, що повинен. Не герой, не жертва – просто людина. Сімнадцять років шлюбу, двоє дітей, кредит за квартиру, відпустка в селі у тещі. А потім – тріск. Усе розсипалось. Дружина пішла. Сказала, що задихається. Сказала, що він – як привид: завжди поруч, але наче неживий. Пішла без скандалу, але з такою рішучістю, що не залишилося питань.
Він не сперечався. Не благав. Просто сів у машину і поїхав за місто, у ліс. Сидів до ранку, слухаючи, як виє вітер і тріщать гілки. Повернувся. Почав мовчати частіше. Жив за звичкою: робота, рахунки, діти на вихідних, дні народження, квитки в кіно. Усе – як у людей. Тільки всередині – пустота, як у покинутій хаті.
Але з кожним днем у грудях щось стискалося сильніше. Ніби сталевий обруч, який затягували тугіше. Спочатку ледве помітно, потім – до болю, до хрусту. Іноді він ловив себе на тому, що дихає з труднощами, ніби повітря стало густим, чужим.
І ось він ішов – як той пес. Зупинився. Не міг далі. Не від болю, не від страху, а від безглуздості. Та сама дорога, ті самі обличчя, та сама тиша по вечорах. Хотілося не змін, а просто паузи – щоб хоча на мить перестати бути собою.
У сквері він сів на лавку. Пахло мокрою землею, ялиновим гіллям і чимось далеким, майже забутим – може, дитинством, може, зимою. Повз пройшов хлопець з колонкою, з якої лунала пісня про розбите серце – хрипкава, але така рідна. Потім пройшла літня пара: жінка підтримувала чоловіка, і в їхніх повільних кроках було стільки тепла, що Богдан відвернувся.
Він дивився на них і думав: «У всіх – хтось, щось. А в мене – нічого. І не болить. Ніби й не було нічого». Думки пливли рівно, без гіркоти, як вирок, який вже прийнято.
– Перепрошую, – раптом почувся голос. – У вас телефон знайдеться? Мій розрядився, а мені б сестрі подзвонити.
Перед ним стояла дівчинка років одинадцяти. Куртка в плямах, веснянки на щоках, у руках – потертий рюкзачок.
– Звісно, – Богдан простягнув їй телефон.
Вона відійшла, швидко щось проговорила в труб– Дякую, – повернулася вона, повертаючи телефон, – а ви чого тут сидите самі?
