**ВДОВЕЦ**
Олег був закоханий у Соломію ще зі школи. Маленька, тендітна, з розсипом рудих веснянок на носі. Саме такою він побачив її вперше, і ще тоді, у шостому класі, закохався по вуха.
Соломія була молодшою за нього на три роки. Вчилася завжди на відмінно, була скромною й сором’язливою. А Олег з кожним роком приростав до неї душею. Підглядав на неї на перервах, коли вона з подружками скакала на скакалці у шкільному дворі. Легка, як яскравий метелик.
Коли він повернувся з армії, того ж дня прийшов до Соломії з букетом квітів просити її руки.
Батько Соломії був чоловік суворий, серйозний. Довго розмовляв із Олегом у окремій кімнаті, а потім, з усмішкою на обличчі, простягнув йому руку доньки.
Весілля було шумним. З’їхалися навіть найдальші родичі. Молодих вітали три дні. Очі у Соломії сяяли від щастя, а Олег був гордий. Він вважав, що йому дісталася найкраща наречена з усієї села.
Через два роки, за допомогою батьків, Олег збудував хату. Соломія метушилася від радості — за три місяці до народження первістка вони змогли переїхати у власну осередку.
Народилася у них дівчинка, назвали її Марічкою, на честь бабусі Соломії. Донечка була міцною та здоровенькою, але для Соломії пологи стали справжнім випробуванням.
Цілий рік після народження доньки Соломія ходила бліда, ніби знесилена. Олег возив її по лікарях, а ті лише розводили руками: «Потрібен час, щоб організм оговтався».
Коли Марічці виповнилося півтора роки, Соломія дізналася, що знову вагітна. Лікарі радили перервати — мовляв, сили не ті, може не виносити. А якщо й виносить, то може не народити.
Олег разом із лікарями умовляв Соломію, але вона була непохитна.
— Я свій плід не вб’ю! Він зовсім не винен, що захотів з’явитися на світ. Що буде, те й буде, — говорила Соломія, — На все воля Божа!
Останній місяць вагітності Соломія провела в лікарні. А вдома нудилася маленька донечка, а коханий чоловік не знаходив собі місця. Серцем відчував неминучу біду.
І серце його не обмануло. Соломія не перенесла пологів — у неї просто зупинилося серце. Але на світ встигли з’явитися дві чудові близнічки.
Олег був невтішний у своєму горі. На похоронах, стоячи біля могили, він дивився на чорний вал землі порожнім, небаченим поглядом. Перед його очима пролинуло все життя з Соломією, щасливі дні, її усмішка. А в вухах лунав її дзвінкий сміх. Коли труну опускали в яму, Олег упав на коліна й заревів, як поранений звір.
— Як? Як я без тебе тепер? Що мені робити? Навіщо мені далі жити? — сльози котилися по щоках, а в душі розкривалася провалля. Тепер замість серця там була чорна діра.
Після похоронів він запив. Глухо, непробудно, навіженно. Пив, щоб не згадувати її, щоб не чути в голові її голос.
Батьки Соломії забрали дівч
