ВДОВЕЦЬ
Василь закохався в Олену ще зі школи. Маленька, тендітна, з розсипом рудих веснянок на носі. Саме такою він побачив її вперше, і ще тоді, у шостому класі, закохався по вуха.
Олена була молодшою за нього на три роки. Вчилася завжди на відмінно, була скромною та сором’язливою. А Василь з кожним роком прикипав до неї душею. Підглядав за нею на перервах, коли вона з подружками скакала на скакалці у шкільному дворі. Легка, як яскравий метелик.
Коли він повернувся з армії, того ж дня прийшов до Олени з букетом квітів просити її руки.
Батько Олени був чоловік суворий, серйозний. Довго розмовляв із Василем окремо, а потім, з усмішкою на обличчі, простягнув йому руку дочки.
Весілля було гучне. Приїхали навіть найдальші родичі. Молодих вітали три дні. Очи Олени сяяли від щастя, а Василь горів гордістю. Він вважав, що йому дісталася найкраща наречена у селі.
Через два роки, за допомогою батьків, Василь збудував хату. Олена метушилася від радості — за три місяці до народження первістка вони в’їхали у власний дім.
Народилася дівчинка, назвали її Соломією, на честь бабусі Олени. Дитя було міцне та здоровеньке, але для матері пологи стали справжнім випробуванням.
Цілий рік після народження доньки Олена ходила бліда, наче вичавлена. Василь возив її по лікарях, а ті лише розводили руками: треба час, щоб організм оговтався.
А коли Соломії виповнилось півтора роки, Олена дізналася, що знову вагітна. Лікарі радили перервати — сили не ті, може не виносити. А якщо й виносить, то може не пережити.
Василь благав її разом із лікарями, але вона була непохитна.
— Я свій плід не вб’ю! Він не винний, що захотів на світ. Що буде, те й буде, — говорила Олена, — На все Божа воля!
Останній місяць вагітності вона провела у лікарні. А вдома сумувала маленька донька, а Василь не знаходив собі місця. Серцем відчував — лихо близько.
І серце його не обманювало. Пологів Олена не пережила — у неї просто зупинилося серце. Але на світ встигли з’явитися дві чудові близнючки.
Василь був невтішний у своєму горі. На похоронах, стоячи біля могили, він дивився на чорний вал землі порожнім, небачним поглядом. Перед його очима промайнуло все життя з Оленою, щасливі дні, її усмішка. А в вухах стояв її сміх — дзвінкий, наче натягнута струна. Коли труну опускали в яму, Василь упав на коліна і заревів, немов поранений звір.
— Як? Як я без тебе тепер? Що мені робити? Навіщо мені жити далі? — сльози котилися по обличчю, а в душі була пустка. Замість серця — чорна прірва.
Після похорон він запив. Глухо, нестямно, навіть не намагаючись стримуватись. Пив, щоб не пам’ятати її, щоб не чути в голові її голос.
Батьки Олени забрали дівчаток до себе. Вважали, що Василь навряд чи оговтається від горя й зможе бути їм добрим батьком.
На сороковий день після смерті Олени Василь, знову напідпитку, заснув у сінях. І сниться йому сон. У хату входить Олена — у білій вишиванці, з розпущеним волоссям, в якому грають промені сонця. Підійшла до нього, гладить по голові й каже тихо, ніжно, як колись:
— Василю, рідний, ну що це ти робиш? Чи не соромно? — звужує свої зелені очі й погрожує пальчиком, — Донечки зовсім без батька, суму
